Коли весь світ у тишу поринав,
І місяць сріблом шепотів з вікна,
Вона не спала… Серце берегла –
Вона мов світло в темряві несла.
Без скарг, без втоми, ніжністю жила,
І навіть сльози – мов роса з чола.
Вона – мов вогник у зимову млу,
Що гріє душу, відганяє тьму.
Її тривоги – замість власних снів,
Її молитви – щит для нас усіх.
Розбудить лагідно: «Вставай, мій світ»,
І день вже радісно в віконце шле привіт.
В її долонях – спокій і любов,
У погляді – прощення знов і знов.
Вона – мов тиша, що вночі не спить,
Бо має серце, що навчило нас любить.
Вона – не просить визнання й похвали,
Лише щоб ми щасливими були.
Любов Її – не квіти і не спів,
А теплий плед і затишок без слів.
Тож хай молитва лине до небес –
За Маму, що життя дала з чудес.
І хай Їй світить сонце у красі –
Як пісня, що бринить в Її душі.
