А осінь випила серпневість,
Що аж зітхнули журавлі.
І тихо стелиться безмежність
На перехресті двох доріг.
Та не тримає серце літо,
Хоч світ іще такий ясний.
Бо на порозі тінь розбита
Туманом стелить мрійні сни.
А осінь б’є у мідні сурми,
Все трусить злото на мій сад.
І листя сиплеться бездумно,
Немов розлуки зорепад.
Та поміж золотом – надія,
Що десь живе, неначе спів,
Ласкаве сонце, тепле й мрійне,
У гіллі стомлених кущів.
Але у вирій тінь леліє,
Веде в розлуку журавля.
І тільки в серці тужним стрієм
Зростає спогадом земля.
