На теренах війни,
людей- безліч розсипаних зерен,
а міста- це лани,
де буйним лихом розцвів терен...
Не зросте урожай,
погубилися люди світами,
їх покинутий Рай,
заплаче зболілими снами...
Україно моя,
ти пшеничного колоса мати,
твоє теж я зерня,
нам з тобою судилось страждати...
Бо народ ми є твій,
що страждає від роду до роду,
і, немов, суховій,
шукаємо, одвічно, свободу...
В поета ж був сон,
дивний сон у годину світання:
нема в небі ворон,
і лише колосків колихання...
Аж по обрій лани,
може сон, чи, можливо, видіння-
це не бачить війни,
дітей наших нове покоління...
