Ти — моя війна без пощади й жалю,
А я — загибла в окопах душі.
Замість молитви — шепочу: «люблю»,
Хоч знаю: для тебе це стіни глухі,
Ти — мій вогонь, що обпік до кісток,
А я — попіл, розвіяний в мріях.
Кожен наш спогад — неначе урок,
Що навіть любов — це війна без надії.
Я — не жива, і мертва не зовсім,
Просто тебе у собі хоронила.
Ти — моя ніч, моя проклята осінь,
Я — лиш дівчина, що надто любила.
Я — лиш дівчина, що надто любила,
Що серце своє віддала без броні.
Що кожну ніч тебе в снах боронила,
А вдень — задихалась у твоїй тишині.
Ти — моя буря, що нищить міста,
Я — тиха вежа, що впала під зливу.
Любов не врятує, коли пустота
Стає між людьми, мов стіна вибухлива.
Ти — моя пам’ять, що ріже, як скло,
Я — та, що прощає, хоч біль не стихає.
Усе, що між нами згоріти могло —
Димом з душі прямо в небо злітає.
Я так хотіла тобі написати,
Як серце тобою б’ється щодня…
Але змогла тільки тихо зітхати:
Ти — моя смерть. Моя мертва весна.
