Коли ракета врізається в ліжко -
Це просто повітря змінило свій тиск.
Просто десь мама затисла обличчя
В подушку, що більше не пахне нічим.
«Все добре», - казали - і мертвих не видно,
У відео звук заглушився, ставши німим.
Тут тиша - це драма, у котрої титри,
Де кожен рядок - це вже хрест по живим.
Маріуполь не кричить, тільки шепче металом,
У вікнах якого замість світанків - печаль.
І чайки не плачуть, вони стали сталлю,
А сіль із Азову - не просто кришталь.
Харків зібрався, як листя на ґрати,
Будинки, мов рани, застиглі в пітьмі.
Ти чуєш? Це серце в бетоні калатає,
І кожен підвал тут, мов клятви в тюрмі.
Суми лежать, як ягня, під сокирою тихо,
Вербна неділя? Для них - як вівтар.
Навіть гілки верби не дали їм спочинку,
І лиш звір, не людина, приніс цей кошмар.
Ніхто не постраждав, лиш дитина без ніжки,
Вивчає алфавіт по диму і склу.
П - це «прильот», С - сирена, між іншим
М - це мама, яку вже не застане живу.
Краматорськ - не вокзал, а зупинка у вічність,
Валізи лежать, там розквітли хрести.
В них фото, де світ ще здавався нам звичним,
І час, що розпався на спокій та стогін весни.
Буча - не місто, а застигле мовчання,
Де стіни навчилися бачити тінь.
На деревах не листя, а зойки прощання,
І небо, що більше не пофарбується в синь.
Херсону герба видаляли по живому, по шкірі,
Та він не згасав попри страх і пісок.
Свобода ішла із роздертою мірою,
А сльози текли під удар молотком.
Запоріжжя, як жила, що рветься у тілі,
Напруга така, що згасає вогонь.
Дніпро реве сірим - без Бога, без сили,
І кожен гудок гріє, як дотик рідних долонь.
Одеса тримає свій берег зубами,
У центрі котрої - мінне поле й прибій.
Тут море не співає, а хрипить між уламками,
І навіть чайка не сміє злетіти повз бій.
Коли дитина питає: «А хто ж нас убив?» -
А відповідь тоне у фразі «кордони».
Цей світ не для тих, хто живе без "навіщо",
Світу байдуже, лиш би назву придумати кльову.
Ми тримались: на жилах, на нервах, на вірі,
На тих, хто ще дихає просто - тому.
На очах, що не плачуть, бо сліз не лишилось,
На серці, що пульсує крізь дим і зиму.
Київ не впав, він заплакав собою,
Його купола - це рубці на душі.
Не з кулею в грудях, а з голою волею
Він дихає з нами в чужій тишині ...
Це не пісня - це голос біля горла снаряда,
Не вірш - це надгробок буквам й словам.
Тут рима - це міна, що схована у полях і фасадах,
А строфа - то земля, що ще трохи жива.
Донецьк задихається в триколор ганчірки,
Де слогани іржаві, і зброя била без цілі.
«Чий Крим?» - не питання, а згусток прокляття,
Що сиплеться в шепіт над трупами в пилі.
Луганськ - це квартали, врослі в чеканні,
Де голос - під ключ, а думки - на замок.
Навколо тече тільки хибне мовчання,
І правда - це тінь, що сховалась в куток.
Ніхто не постраждав, просто ціла країна
Переписує себе знов у крові.
Так було споконвіку, хто пам'ятає руїни,
Навіть з попелу, знає, зростають живі.
