Випиваю чашу щастя я до дна.
Ні краплини в ній не залишаю.
Порожніє повністю в ту мить вона.
Я ж, її п’ючи, вже відчуваю,
Як те щастя, начебто стрімка ріка,
Розтікається в мені, мене сповняє,
В кожную клітину тіла проника,
В душу й серце світлі почуття вселяє.
Хочеться мені тоді ще більше жить,
Мить солодку цю вік відчувати.
Хочеться мені себе заворожить
З часом, щоб ніколи не вмирати,
А тонути в морі щастя без кінця,
Також без найменшого упину,
Щоб тривала завсігди*мить ця
Й ніжно тішила мене, людину.
Прагну я цього і, певен, буде так.
Навіть хай не вічно, та все ж буду
В щасті жити, жити лиш усмак,
А нещастя все навік забуду
Так, немов його повік і не було,
Наче то була лише омана,
Від якої серденько моє пекло
І боліло, мов найбільша рана.
Усміхнеться доленька моя мені,
Мовби найгарнішая дівиця,
Стре всі почуття в душі сумні
Й радісні дасть, ніби чарівниця.
Буду з ними в світі цім я жить
Протягом життя свого усього.
Буду з ними жити я щомить,
Доки не помру вже дня одного
Чи одної ночі в ту останню мить,
Що до мене, наче птах, прилине
І мені мої закриє очі вмить,
І мине моє життя єдине.
*За́всігди – розм. Завжди
Євген Ковальчук, 01. 07. 2021
