4
Отож, князь Жабокрицький, взявши слово,
Оголосив змагань прості умови –
Хто в перегонах лідерство здобуде,
Того і правда відповідно буде.
А от сигналом до початку послугує,
З пістоля постріл – всяк його почує!
Потому зацікавлені персони,
До липи рушили, барон з фасоном,
На конику саврасому верхом,
Рудий на своїх власних – пішаком.
Прибувши, зупинились біля риски,
У вигляді відламаної тріски,
Кіт на останок пригубив водиці,
Барон скривився мов кислиця,
Суперники на старт приготувались,
Пальнув пістоль і перегони розпочались!
А під старою липою зостались лише,
Баклага на землі і невимовна тиша…
Спочатку бігли дружно, нога в ногу,
За тим, барон коню уп’яв остроги,
Гарячий кінь у цвал рвонув щодуху,
Здіймаючи копитами пилюгу,
Рудий одразу відставати став,
А потім – стриб, блохою вп’явся у хвоста!
І так, на тому кінському хвості,
Домчав хитрун до фініша собі.
Барон Гавковський двічі обернувся,
Кота не вгледів й переможно посміхнувся.
Ясновельможний ж князь зі свого боку,
Спочатку добре бачив всю дорогу,
Але за мить сховала скакуна,
Разом з котом, суцільна куряви стіна,
З якої вже на фініші, під дубом,
Шалено вилетів барон з відвислим чубом,
І в ту ж секунду разом з ним,
З’явився кіт в подобії своїм,
Плюючись, як скажений на всі боки,
Неначе чорта цьомкнув ненароком.
І переможно муркнув: - Ось і я!
А князь підсумував: - Здається, ничія!
Я бачу, котику, ти хлопець не простий!
Говковський! Він тепер не твій!
Ти вільний, хлопче, можеш йти собі,
От тільки, чоботи старезні на тобі!
Бароне! Знаю точно, ти не скнара,
І в тебе віднайдеться зайва пара…
Барон від злості плюнув на траву:
- Так, ваша світлосте! Знайду!
- Ну, от і добре! Так і порішим!
Владнали наші справи , а за тим,
Все товариство прошу у гостини,
Відсвяткувати внука уродини!
І закипіла радісна гулянка,
У залах лицарського замка!
Князь щедро гостей пригощав,
Найкращі вина виставляв,
Тож не було нікого на родинах,
Хто б не заснув у холодці із хріном!
А щодо страв, брехати не стану,
Одні суцільні марципани!
Такі вже знані лакоминки,
Згадаю, то ковтаю слинку!
Я був там, любе товариство,
Персоною своєю особисто!
Неначе зараз пам’ятаю,
Як пан Аскольд на лірі грає,
Рудий у чоботах нових,
Танцює під веселий сміх,
Барон Гавковський під столом,
В обіймах з вепрячим стегном,
І так десь тиждень без упину,
Гуляли гості уродини!
Але усе колись минає,
Нічого вічно не триває,
Тож пан Аскольд вклонився князю,
Подякував за все наразі,
І знову вирушив в дорогу,
Молитву прочитавши Богу!
Та цього разу не один,
Удвох з товаришем новим!
Рудим вусатим баламутом,
У нові чоботи узутим.
Вже вибравшись на битий шлях,
Він запитав: - Послухай, Райхенбах!
Походження твоє, пригоди і минуле,
Ну дуже просяться, що їх забули,
(Принаймні, років на десятків пару,
Допоки не напишеш мемуари),
Щоб усілякі там злопам’ятні барони,
Не мстились за порушені закони.
А що, як ми, люб’язний пане коте,
Твою особу змінемо достоту,
Ми візьмем, друже, і складем до купи,
Імен твоїх заглавні перші букви,
І ось таким простісіньким маніром,
Віднині і для всіх ти станеш – Діром!
На тому і постановили,
Згадали, як барона обдурили,
Як важко було не ковтнути,
Ту набрану у рот отруту,
І як непросто загалом,
Сидіти у кобили під хвостом!
А потім друзі обнялися,
І шляхом битим потяглися,
Бо їх попереду чекало,
Пригод веселих, ой чимало!
… Тим самим днем, у тій місцині,
Паслись попід шлях баронські свині,
За ними слідом, загубивши капелюх,
Чалапав закуйовджений пастух.
Ішов і згадував жружину кляту,
І матір її пришелепкувату,
Під липою старою зупинився,
Побачив кинуту баклагу і напився,
А поки він лигав холодну воду,
Замріявся про волю і свободу:
- От було б добре хоч на день,
Та й стати півнем! Поспівать пісень,
Бароном-павичем розпушити хвоста,
Зерном до не схочу набити живота,
І з гордістю водити за собою,
Жінок пів сотні, а от тещі ні одної!!!
Подумав так і вже за хвилю невелику,
Горланив на всю пельку: - Ку-ку-ріку!
Тож у житті поводитись належно,
З бажаннями своїми обережно,
Аби не вилізли ті мрії боком,
Перетворившись у реальність ненароком…
