Твій голос знімав вагу всього світу,
Неначе спиняв всі турботи й жалі.
Я ним лиш жила — і в пітьмі, і у світлі,
Я навіть шукала тебе в тишині.
Твій дотик — мов сповідь, як подих спасіння,
Він снився мені в одинокі ночі.
А зараз — стіна та водночас тяжіння ,
Де лиш мої сльози і тиша пророчі.
Я б все віддала за ті перші хвилини,
За сміх твій, що грів, за слова до зорі.
Тепер після тебе, моє серце - руїни
І я серед них… Але й ти вже не ти.
Я б крикнула: “Годі!” — та рот вже німий,
Зціпились слова між сльозою й гординею.
Ти став мені каменем в серці тяжким,
Що хоче лиш вбити, але безневинно.
Я вкотре без тебе вчусь дихати знов,
Та ранок ковтає ще сон та надію…
Любов — то не ніжність, не тиша, не кров.
Любов — це те, чого ти мені дать не зумів.
Ти — ніби отрута у келиху слів,
Що п’ється поволі, але без рятунку.
Я стільки тобі написала пісней та віршів ,
Що памʼять підводить— вже збилась з рахунку.
Я клялась, що забуду. Клялась, що втечу,
Що інший напише на шкірі весною.
Та знову до тебе — в думках я лечу,
Я тишу цілую, що стала для мене святою.
