Я відкривалась знову й знов, та обпікалась,
Втікала в натовп поміж всіх, з тобою прощалась,
Блукала в метушні доріг, втікала в холод,
Та біля нас не буде вже тепла - ніколи.
Торкалась губ твоїх щоранку – і раділа,
Тебе любила над усе, тобою живіла,
Ти був натхненням, ти – мій світ, тебе кохала,
Для всіх була зовсім чужа, а тобі - душу дала.
Та я згоріла разом з тим, що так любила,
І тліла довго, поки біль мій не загасила,
Душа поета не згаса – вона чекає,
Не вмре ніколи, хоч сумна, та все ж жива я.
Я плакала вночі і вдень, ридала,
На землю впала, я без сил, згасала,
Безмежно сірим став мій світ, страждала,
Бо ти був всесвітом моїм… Та я зів’яла.
Я плакала вночі, мов дощ, відлуння стогоном гриміло,
Котились сльози у пітьмі, та серце ще не кам'яніло.
Світ став холодним і пустим, лиш тінь в душі моїй лишилась
А ти був всесвітом моїм, тобі лиш одному відкрилась…
Навіщо ж я тобі була? Не розумію…
Ти не любив, як я хотіла, як я мрію...
Захід сонця багряний світ цей обіймає,
Та я з тобою вже не буду… я це знаю.
Та я кохатиму тебе… вічно, до скону,
Хоч не достанусь я тобі, тоді – й нікому!
