Одиному юнакові стало важко в селі жити
Працювати мішали, податками обклали,
За воду, газ, світло, землю мав платити.
Не захотів усе життя на туніядців робити,
То вирішив в глухому лісі хату збудувати,
Може хоч там не будуть йому докучати,
Бо страх, як надоїло дармоїдів годувати...
Щоб добре в лісі він зміг господарювати,
То вирішив, коня, корову і насіння взяти.
Реманент та інструменти на віз погрузив,
Та й в далеку дорогу в ліс потрямував...
Скільки їхав не скажу. Бо того не знаю.
Та,незабаром, приїхав до невідомого краю.
Де поляна велика зелена, квітуча була,
Недалеко протікала чиста гірська ріка.
Над нею плакуча зелена верба, звисала,
А неподалік білим цвітом калина розквітала...
Став юнак господарювати. Добро наживати.
Ліс рубав, сокирою тесав. І хату збудував.
Почав поле орати-сіяти - урожай збирати,
За худобою своєю доглядав. Жив-не тужив.
А в лісі тому лісовик старий роками жив,
Що хлопець ліс вирубав, тим його розізлив.
То він його у сіамського кота перетворив...
І юнак величезним сіамським котом став.
Так декілька років в лісі сам він проживав,
Жив тим, що вполював. Їжі вдостатку мав.
Та сумувати за людьми дуже, дуже став.
Якось в лісі дівчина молода заблукала,
До хатини смерекової, що лісі вийшла.
Бачить на поляні здоровенний кіт лежить,
Гіється на сонечку і приємно муркотить.
До сіамського кота, обережно, підійшла.
Кіт зрадів дуже, і ласкаво їй замуркотів.
І разом почали вони в лісі разом жити.
Харчів було в них багато, силенна-сила,
Дівчина на городі поралась. Їсти варила.
Кіт в лісі плював, гриби та ягоди збірав.
І привикла дівчина до кота. Полюбила.
Буває пригорнеться до ніжної шерсті його,
Що запах хвої, та польових квітів має,
А він їй свою муркотливу пісню співає...
Та якось лісовик знову рядом проходив,
Замилувався він ними. Гнів його відступив.
І з кота в юнака він його перетворив.
Зраділи обоє. Велика радість у них була,
Та сумувала дівчина, бо ще не забула,
Ніжну ласку любимого сіамського кота.
Та не довго, бо киця до них прибрела.
