В моєї епохи- наївні очі дитячі,
та сльози дорослі і досвід дідів,
що бачили вже всі можливі в долі невдачі,
та вірять, мов діти, у добрість віків...
Що час принесе колись нам спокій утіхи,
забудеться все, що боліло серцям,
і все ж хай як не нам,всім блукалим і грішним,
то дітям не випаде роль горя жнеця...
Я думаю,думаю і спокій не маю,
скільки було вже таких поколінь,
і дітям, що виросли, немає вже краю,
багато ставало вже з власних колін...
І потім так буде... Нашим дітям боротись,
за долю країни, і дітям дітей,
нам малюють століття картину скорботи:
звичайна історія у світі людей...
