Обличчя втомлене і в кутиках зневіра,
та ще ж недавно в їх усмішка жила,
на долю випала їй непосильна міра:
війна із самотністю душі звела...
Кутки пусті вже в невеселій рідній хаті,
і порожнеча у світлі за вікном,
хто зрозуміє нещасливу ,в горі, матір?
Той, для кого діти стали лише сном...
Не вірте слову, час самотність не лікує,
незагойні рани ниють в самоті,
і хто ж сердечко мамине іще відчує?
Нема синів, що для її були святі...
Не спішно, несе по венах кров протоки,
старече серце б'ється,бо ж живе,
тишу слухає вона, і чує кроки:
йде її син, який ніколи не прийде...
