Поема-трагедія
За мотивами твору єврейського історика Йосипа Флавія “Іудейська війна”.
“І коли наблизився, побачив град і заплакав за ним, кажучи:
Якби розумів і ти, у день цей твій, що служить для миру твого:
нині ж це сховано від очей твоїх.”
Лк.19:41-42
Дійові особи:
Іуда – зелот, хлопець років 20-ти
Ревека – єрусалимська крамарка, його мати
Йосип – філософ-фарисей, колишній воєначальник
Поліхроній – християнин, сусід Ревеки
Дія відбувається в стародавній Іудеї, в 66-70 рр. нашої ери.Іуда, зелот
Пустир, що зветься Іудея...
Руїни... Сльози... Що це?! Де я?!
Чому глас радості затих
В землі Іуди Макавея,
В краю героїв і святих?
Вітчизно, мамо розіп’ята!
Глумливий регіт супостата
По серцю ходить батогом...
Війною брат іде на брата,
Усе плюндруючи кругом...
В твої заплакані зіниці
Плюють Нерона слуги ниці.
У рабстві чеврієш з нужди -
Так сохне листя смоківниці
В спекотну пору без води...
Тебе втіша, я знаю, мрія -
Що скоро з’явиться Месія,
Поборник Правди і Добра
(Як кажуть елліни, надія
В серцях останньою вмира),
І він верне тобі свободу,
І вкаже кожному народу
Дорогу в твій осяйний Храм,
І несказанну нагороду
Подасть безгласим трударям!
Над нами зглянеться Всевишній,
І ти забудеш страм колишній,
І вознесешся - над усе.
Весь світ тобі, цариці пишній,
Хвалу і славу принесе.
Моя згорьована Вітчизно!
Якби хто знав (хоча б приблизно) -
Коли крізь ніч поневірянь
Для тих, хто вірить безкорисно,
Засяє врешті тиха рань!
Нас вчить раввін: цю Перемогу
Наблизить кожен має змогу.
Боротись слід, а не тужить.
Всесильну Божу допомогу
Ізраїль має заслужить.
Якщо ми духом захололі,
Сліпі, черстві, байдужі, кволі,
Раби дрібних буденних справ -
Нам довго ще не бачить волі...
Так учить старець Іовав.
Усяк лишай свою землянку!
В обід, і ввечері, і зранку
Богопротивних поражай!
Збирай невтомно, до останку,
Голів ворожих урожай!
Ми переможем силу Риму,
Для всіх народів незбориму!
Бо маєм з Правдою завіт!
І зброю цю, очам незриму,
Понесемо з собою в світ!
***
Як римські кирки і лопати
Точили мур Іотапати,
Іуда з сотнею містян
В полон попався. Розіп’яти
Усіх велів Веспасіан.
І понесли скорботні свідки
По всьому краю оповідки:
Як кров’ю плакали хрести,
Як сонм страждальців – хтозна-звідки
Брав силу Цезаря клясти.
...Ім’я ревнителя Іуди
Забуте нині. Часу груди
Його розчавили. Проте,
Услід йому ще рвуться люди,
Хоч і не відають про те.
Ревека, крамарка
За що Господні покарання
Терзають нас без перестання?..
Куди не глянеш - море бід!
Ніхто не зна, уставши зрання,
Чи не загине до-обід!
Ледь не убили бабу Сару!
(Оту, що мешка близ базару
І приторговує так-сяк.)
Все до останнього динару
Забрав озброєний босяк!
Сліпого Марка-пілігрима,
Який в руках меча не втрима,
Який в недугах постарів,
Зелотів зграя одержима
Погнала битися за рів!
Я серед воїнського стану
Живу, і спродую сметану,
І в храм суботами іду!
І всюди думку непрестанну
Ношу про синову біду!
До нас забрів якийсь негідник,
П’яниця, горе-проповідник,
Шпигун зелотів - Іовав!
Своїм вченням цей соромітник
Моє дитя причарував!
Я з дому вигнала приблуду...
Я не пускала з ним Іуду!
Кричала: “Матір пожалій!
Як я без тебе жити буду,
Коли загинеш в січі злій?!”
Не слухав хлопець... От потала!
Він біг за старцем. Я ридала...
А Поліхроній, наш сусід,
Син самарянки і вандала,
Глядів так скорбно їм услід...
...Як там тепер моїй дитині -
В горах, в проваллях, у пустині?..
Чи голодує він, чи ні?
Чи не в полоні? Де він нині?
Не розповість ніхто мені...
Чи я діждуся того дива,
Коли війна мине, як злива,
І нашу храмину журну
Осяє мир, і я, щаслива,
До серця сина пригорну?..
***
«Зерна лишилося – півглека…
Води – ще менше. Скрута… Спека…
Рятунку ждати – звідкіля?..»
Вмирала з голоду Ревека.
Мовчав з небес святий Ілля.
У серці – лють несамовита.
«Моя дитиночко убита!
Якби помститись я могла!
Я б серце вигризла у Тита,
Я б Рим спустошила дотла!»
…Услід Содому і Гоморрі
Єрусалим в огненнім морі
Втонув під воплі матерів.
…Ревекин дух у вічній зморі,
В скорботі вічній замертвів.
Йосип, фарисей
Як праотЕць ридав за раєм -
Так плачу я над рідним краєм.
Завоювали б нас скорій!
О, як безглуздо ми вмираєм
В ім'я пустих облудних мрій...
І день, і ніч - в очах картини
Убозства, скрути, різанини...
Ми не здолаєм римську рать.
І краще з'їсти шмат свинини,
Ніж мовчки звірству потурать!
Ой люди-людоньки! Щомога
Забудьте слово "перемога".
Не варте мідного гроша
Пустоглагольство демагога,
Що темну дійсність прикраша.
А відчинити Титу браму -
Немає тут гріха чи страму.
Це подвиг. Огненну напасть
Ви відстороните від Храму,
Вам Бог сторицею воздасть!
Невже святині вам не шкода?!
Невже для вас не перешкода -
Мільйони згублених життів?!
Ваш бранний клич - бездарна ода
На честь фанатиків-вождів...
Ділив я (де - брехать не буду)
З одним зелотом халабуду...
Він у душевній простоті
Так вірив старцю-словоблуду!
Сконав, сердега, на хресті...
Він знав Закон. Читав пророків.
Цуравсь неправди і пороків.
Майбутній книжник чи раввін...
Йому було лиш двадцять років!
За що, скажіть, загинув він?!
По Іудеї неозорій
Я стільки чув таких історій!
Ми в пеклі заживо горим!
І разом з тим, в уяві хворій,
Труну натягуєм на Рим!
Я, свідок сліз Іотапати,
В цім божевіллі потопати
Не хочу більше! І нехай
Кричать базіки-супостати,
Що я - відступник і шахрай!
Я зрікся волі, статків, сану,
Я передавсь Веспасіану -
Я, Йосип, можний іудей...
...Лише з язичницького стану
Я зміг би звати до людей!
Борюся я - не за кордони.
Мій супостат - не легіони.
Суворий Марс - не мій кумир!
Я ладен Титу бить поклони,
Аби лиш випросити мир!
Мир! Тільки мир! Хвала герою,
Що в каятті опустить зброю,
Здійснить в умах переворот!
І втішить мирною порою
Наш обезкровлений народ...
***
Якби зненацька скельні брили
Уголос всі заговорили
Словами Йосипа - й тоді
Воріт зелоти б не відкрили
Могутній Титовій орді.
Світ-синагога й світ-казарма
Своїх рабів загнали в ярма
Бичами міфів, вір, ідей...
І Йосип Флавій силивсь дарма
З неволі вивести людей.
Його не чули душі вперті,
Які неслись назустріч смерті...
Він міг лиш плакать за всіма,
Кого в воєнній круговерті
Навік поглинула пітьма.
Поліхроній, християнин
Буденне щастя - швидкоплинне...
Земний тріумф - у Леті гине.
Багатство - душу не втіша...
В твоїм сильці, мирська гордине,
Не раз я бився, мов пташа!
Я був купець, але в облогу
Усе облишив. Слава Богу!
(До тліну серце прикипа...)
Я рік собі: “Мерщій в дорогу!
Не спи, не мнись, душе скупа!
Тут буде брань... І глад потому.
За хвіст тельцеві золотому
Не слід хапатись - не спасе!”
...І втік з дружиною. Крім дому,
Покинув сад, крамницю - все!
Які плітки та пересуди
Про нас не ширились усюди...
“Лиш слід за Цестієм схолов -
А християни (дивні люди...)
Тікають з міста стрімголов!”
Відповідать - даремна праця.
А серце ладне розірваться
Від болю, жалості й нуди!
Народ - від отрока до старця -
Бреде наосліп в нікуди!
О незворотні дні розплати!
Вас не зупинять меч і лати...
На край ізраїльських синів,
На Храм, на хижі, на палати
Гряде не Цестій – Божий гнів.
Усяк товчеться коло грядки,
Щороку сплачує податки,
Читає Тору і Псалтир,
При тім ніхто не має гадки -
Звідкіль узявся ратний вир...
Народ, що виправдав Варраву
Христа віддавши на розправу,
І напророчивши собі
Чуже ярмо, нужду криваву
І вічне скніння у журбі,
Оцей народ - уже літ сорок -
Живе, затиснувшись під корок
Щоденних суєтних турбот!
Сліпі сліпих ведуть у морок
Зневіри, болю і скорбот...
Хто віру йме синедріону,
А хто - покорствує Нерону...
І де ж тут Бог?.. Ніде нема...
Ніхто незриму оборону
Супроти пекла не трима...
Бог тільки з тим, у кого в серці
Щодня зі злом - криваві герці,
Хто рве ту сіть, яку сплели
Лукаві духи-людожерці
У царстві вічної імли.
Того з содомського болота
Всевишній виведе, як Лота,
На глум не кине людям злим.
І дасть - для Божого зелота -
Свій рай, Новий Єрусалим.
***
Ще довго війни і крамоли
У жорнах жаху світ мололи.
Усе хиталось навкруги:
Закони, партії, престоли,
Вожді, сенатори, боги...
І жив диякон Поліхроній
Між бур вселенських - як сторонній.
Не ліз душею в бруд канав -
Туди, де в тузі похоронній
Весь світ, страждаючи, конав.
В імлі морального застою
Світився Правдою святою.
Ворогував - лише з гріхом.
І в Небо тихою ходою
Ішов подвижницьким шляхом.
