Зводжу погляд я угору.
Небаса там непохитні
В денну й ясную цю пору.
Повністю вони блакитні.
Ні початку, ані краю
Я у них все не знайду.
Поглядом я їх шукаю,
Та дарма. Не віднайду,
Бо нема їх в них. Безмежні
Тії ясні небеса
І цим самим незалежні.
Вабить їхня та краса
Погляд мій. Ніяк не можу
Відвести його від них
У погоду цюю гожу,
Та не лиш від них одних,
А й від сонця, що палає
В них, немов вогонь палкий,
І так ніжно зігріває.
Завдяки йому й живий
Я і всі, і все, що має
Світ в собі. О небеса!
Серце й душу потрясає
Ваша дивная краса.
Все милуюсь я й милуюсь
Вами в днину цю ясну
І ніяк не намилуюсь,
І ніяк я не збагну,
Хто чи що могло створити
Вас так само, як і світ,
У якім честь маю жити,
Де прожив вже тридцять літ
Я й живу, допоки б’ється
Серце в грудях повсякчас,
Доки, наче річка, ллється
В світі мій життєвий час.
Євген Ковальчук, 07. 10. 2021
