Я вийшла в сад, де тиша, наче шовк,
Лише твій подих листя колихає.
Ти, вітре, вічний мандрівник дорог,
Чиї ж то тайни серцю відкриваєш?
Ти шепотів мені про далечінь морів,
Про сонце, що ховається у хвилях,
Про дивовижних тих птахі'в зі снів,
І про любов щось шепотів так мило.
Я запитала: що ж таке любов?
Ти засміявся гілкою калини.
– Любов – то буря, то тремтіння знов...
Й подарував мені сердечок милі згини.
А потім ніжно лагідний твій спів
Зронив на душу пелюсткове диво.
І я повірила: у зламі всіх часів
Живе надія – вічна і красива.
