Остання ваба літа - на узбіччі.
Схиляє сонях долі золота́.
І перше на деревах жовторіччя
жалями запечатує вуста.
По травах перестиглих тіні бродять.
Їх передчасно загубила ніч.
Ще трохи, і осінні хороводи
роздмухають зусюд янтарний спітч.
А ще ж бо треба встигнути зібрати
зерно достигле до земних країв
і запалити ватру коло хати,
аби теплила серед зимних днів.
Натішитись осонням павутинним
і спогади у коси заплести,
щоб не було найменшої причини
писати розтривожені листи.
Напитись і набратись повногрудо
цих пізньолітніх неповторних ваб,
що на узбіччі потихеньку студять
коштовний позолочений єдваб.
30.08.25 р.
