Сьогодні на дорозі я зустріла соняшника. Він стояв трохи осторонь від осиротілого поля, похилений і безпорадний. Ми з ним дивилися на прибране поле, проводжаючи літо. І раптом він повертає до мене свою відзолотілу за літо голову і злегка кланяється. І я також вітаю його, мов дорогого друга, що здибав мене отут серед поля. Він розказує мені про своє життя, присвячене сонцю: як служив йому зранку і до вечора. Як пильнував небо, і дивується, що люди так рідко задивляються в небеса.
Розповідає про тиху журбу, що вечорами розливається від дикої старої дички, яка стоїть край поля у всій свої поважності. За серпень вона розсипала свої маленькі грушки і тепер гірко журиться за ними. І я чую її тугу, спішу зібрати пахучі дички в пелену і називаю її не дикою, а своєю, рідною. Від того груша розправляє гілля, тріпоче ним і стає світлішою. А я несу грушки соняху, розгортаю перед ним пелену, і він усміхається, потім сміється все голосніше і голосніше. Відтак чорні маленькі зернятка починають сипатися до грушок в мою пелену. Мені стає хороше і я також сміюся. Я підставляю долоні та лице під цей соняшниковий дощ. А потім цілую його у відзолотілу голову, притуляю до себе сухе шерехувате тіло і ... зцілююся.
@ож
