Куди зникає світло - тільки уяви.
Куди іде життя: без оклику, без сліду?
Хіба тобі важливо - хто із нас правий,
Коли ти врешті-решт побачив Атлантиду?
Ця ватра ще врятує тисячі свічок.
Лише потрібен той, хто запалити вміє.
Ми йшли через осуду, сотні балачок,
Щоб людям дати шанс. Іще один, Маріє.
Не бійся оступитись - я тебе спасу
Від чорних-чорних вуст, від помсти та огиди.
Я так багато років мріяв про красу,
Що завжди була тут, у нетрях Атлантиди.
Ти кажеш, треба жити виключно в тепер.
В минулому завжди безжалісно дурієш.
І добре, як вчорашній “я” у собі вмер,
Щоб вийти із пітьми, хоча б на день, Маріє.
Ми любим розбивати мрії, дзеркала.
Нам з вечора гульба, а зранку - панахида.
Ми знаємо напевне смак добра і зла.
Їх порівну завжди містила Атлантида.
Не треба сперечатись, істина проста:
Пожне лише борвій, хто вітер іншим сіє.
Ми йшли через пустелі, йшли через міста
І вистачало сил у нас на двох, Маріє.
І вистачало віри більше ніж на двох
Ми бачили усе: від мес до геноциду.
І в кожному вигнанці посміхався бог,
Що заховав від них навічно Атлантиду.
Яскраво світить зірка, плаче немовля.
У яслах тишина, лиш зовні буря виє.
Нарешті супокоєм сповнена земля,
Як сповнена і ти. Я дякую, Маріє
