В середині себе я танцюю,
в кроках вальсу, або ж,полонезу,
на дні серця я музику чую,
може, ангели правлять там месу...
Хоч реальність терпить руйнації,
з неба святість упала додолу,
я чую не чутні овації,
поведу танець я свій по колу...
Лихом дні не наситились, мабуть,
у диявола власні канони,
і нещасні на коліна встануть,
і до неба надішлють прокльони...
Бо поступляться праведні втомі,
і звичайним постало убивство,
зло запанує в нашому домі,
верховодить його судочинство...
Як той вітер зникають десь люди,
і життя обміліло в неправді,
ми знецінені стали повсюди,
йдемо в порох,в безчасся,назавжди...
Всі кольори замалює сірість,
звук музичний заглушить тривога,
криком стане налякана щирість:
чи то в світі немає вже Бога?..
Та в середині себе я танцюю,
хоч ніхто не побачить той танець,
Я танцюю, отже,- існую,
бо душа- не для відчаю бранець...
Вона може літати світами,
наче, птаха під небом розбитим,
вона стане у Бога вустами,
її світло сльозою умите...
