Я з'їм себе колись із хлібом,
Не суй мені свій порятунок.
Не вознесусь увись Давидом,
Чортам черговий подарунок.
Зіжру від серця до легень,
І зі знесилених очей
Покотяться ріки з легенд,
Де звірі, ти і я, ковчег.
Поміж привабливих пелюсток
Повикорчовую ті бур'яни,
Що в грудях так засіли густо.
То хто їх клятих посадив?
А як не вийде їх позбутись,
Нема моєї в тім вини?
Я тільки встигла перевзутись,
Як смерть вже каже: "Час іти".
