В тіні прадавніх лісових угідь,
між болотами, у глибинах руд
простерлось лігво всіх нічних жахіть,
вирощуючи протягом століть
підґрунтя для зневіри і облуд.
Володар тьми господарює тут.
Його в собі ховає глибина.
А він, неначе велетенський спрут,
порозкидав мережива із пут,
щоб власні мрії втілити сповна.
Палаци є, і вежа не одна —
по всій землі збудовані... Але
таємне лігво на шляху до дна
йому миліше виду із вікна,
бо ззовні почувається він зле.
Зріст невеличкий. Его чимале́.
Воно ж і підганяє повсякчас.
Чи то навколо все таке гниле,
чи то коли мене Володар шле, —
у світі світла меншає щораз.
Я — тінь його. Він — мій дороговказ.
Моє життя в служінні і мольбі.
Пекельних мук невиліковний сказ
жене вершити черговий наказ,
яким він знов доводить щось собі.
Весь час його проходить в боротьбі
із тим, хто зачаївся по той бік
кривих дзеркал. І у своїй журбі
він опонує болю, далебі,
за страх в якому існувати звик.
Увесь цей біль... цей жах... щоні́чний крик...
щораз звільняють батоги́ думок.
Приниження, яким утратив лік,
всі муки, до яких себе прирік,
у прагненні дістатися зірок.
Я мушу якось скоротити строк
його страждань. Допомогти йому.
Тож зважився на відчайдушний крок.
Зняв запобіжник. Мовчки звів курок.
Вдих, видих... Постріл... що звільняє тьму.