( надихнула Світлана Дубницька.)
А ти не скачи вище неба
Канонів заповідів святих.
У псалмі шукай сил для себе
Мудрість, що є світлом для сліпих.
Мова - то є для сердець бальзам
У відчаю душі лікує.
Коли у душі є святий храм-
То ,там наша думка панує.
Посій зерно , зрости лан жита,
Зігрій в зиму сонечком тепла.
Тобі в небо двері відкрито-
Напоїти спраглих з джерела.
Ти - словом не сип сіль на рану
Не переходь межу, границю.
Можна зламати душу санну
І закрити у клітку птицю.
Усі помиляються в житті
Ніхто не Ангел , всі ми грішні.
Заздрість спалює мрії золоті
І тих, хто в житті є успішний.
Господь покликав нас до себе,-
Щоб гострили у слові зброю.
Увінчало поета - небо
Лавровим вінцем нашу долю.
Прийшла орда, як дикі звірі,
Наробили лиха і біди.
Ми, працювали , жили в мирі
Рубають із коріння сади.
А поет не може мовчати
Коли ворог руйнує наш дім.
Повинен на весь світ кричати
Коли спалює все в попіл - дим.
Не топчи ногами калину
Чужий біль своїм серцем відчуй.
Стань, небом у важку хвилину!...
Зранені душі словом лікуй.
Поет - це мова - воля божа
Він голос - Небесного Отця.
Кличе до себе подорожніх
Є світло - для незрячих ,сліпця.
М.Чайківчанка.
