Ніч заплуталась м’яко у шепоті чорних садів,
небо дихає вітром, і в млості зникає безслідно.
Я вітрил не чекаю, не кличу забутих доріг —
я сама собі пристань, і штиль, і пожежа над містом.
Світ — мов музика з тіні, де кожен акорд — як прощай,
але в голосі дня ледь звучить ще не зігране слово.
Я несу свою тишу, як свічку крізь темний розмай,
щоб чужим ліхтарям повертати тепло і основу.
Мої дні — це вітрила, у зморшках старих берегів,
їх ніхто не веде, але лінія курсу — свідомість.
І хоч світло зникає у зламі зневір і дощів —
я ще вірю в одвічне: не згасне жіноча бездоність.
