ІІ Дір
Добрий ранок, читачі!
Як вам там було вночі?
Чи усі ви міцно спали,
Чи дракони не літали?
Не стискали вам сердець,
Своїм ревом? Хай їм грець!
Я бажаю щоб усіх,
Вас, шановні, Бог беріг!
І почну, як ваша ласка,
Вже продовжувати казку,
Про Аскольда і про Діра,
Віслюка, що став допіру
Буцефалом, і про сльози,
Що творять метаморфози,
І про те, як один кіт,
Вдруге народивсь на світ…
Ми героїв залишили,
На дорозі, біля фіри,
Тож попрошу зустрічати,
Їх у лісі, біля ватри,
За розмовою простою,
Та вечерею смачною
Бог цих трьох не забував,
І до столу їм постав –
Віслюку – духмяне сіно,
Свіжу гичку і морквину,
А Аскольду разом з Діром,
Як доволі хижим звірам,
М’ясо, різане на смужки,
Та казан густої юшки.
І щоб всі були щасливі,
На десерт барильце пива!
А під пиво, як годиться,
(Пиво, то ж вам не водиця),
Непомітно, десь здалечку,
Спогадів прийшла вервечка,
Серед них віслюк дізнався,
Звідки, власне Дір узявся,
І ми разом з віслюком,
Всю історію з котом…
1
В той рік, коли усе це сталось,
Війна між королівствами кінчалась,
Один король, як водиться програв,
Але, як водиться поразки не сприйняв,
І вояків, які живими залишились,
Не розпустив, тож вони саморозпустились.
З нагоди тої, у навколишніх лісах,
Від дезертирів аж рябіло у очах,
І якось так впорядкувала доля –
Один з них на Аскольда направляв пістоля.
Пошарпаний увесь, охлявший і безсилий,
Та верхи все ж на вороній кобилі!
Застав він лірника зненацька, біля броду,
Коли той намірявсь зайти у воду,
І каже: - Стій, зупинись! Тобі кінець!
Тож вибирай – живіт чи гаманець?
Скидай хутчіш свій одяг і взуття,
І я можливо збережу тобі життя.
Ну що ж? Тут морщи лоба чи не морщ,
Але корись, коли попав як курка в борщ!
Аж раптом, прожогом, кобилі в ноги,
Метнувсь живий клубок через дорогу,
Здалося, то був кіт, рудий як глина,
Майнув кометою і в очереті згинув!
Від того ляку шкапа стала дибом,
А вершник у пилюгу – стрибом,
Упав кобилі прямо під копита,
Та все ж спромігся постріла зробити.
Але пістоль не втримав у долоні,
Тому поцілив сам собі у скроню,
Від пострілу коняка геть здуріла,
І кулею в діброву пошмалила,
Аскольд також,не вдаючись в деталі,
На інший берег, від гріха подалі.
Уже під самий вечір, у густому лісі,
Казкар нарешті зупинився,
У ямці невелике розпалив багаття,
Поїсти щоб і обсушити плаття.
Ось він собі біля вогню сидить,
І чує хтось у хащах шарудить.
Прислухався ще раз, може здається?
Та ні! Хтось точно у кущах крадеться!
- Гей, хто там ходить, звір, а чи людина?
В такому місці, у таку годину,
Як добрий ти – виходь на світло,
Ну, а лихий, то геть іди за вітром!
У відповідь той шурхіт перестав,
А за секунду голос пролунав:
- Прошу можливості назватись, пане,
Боятися мене вам не пристане!
Дитмар Ігнацій Райхенбах!
Сидить за вами у кущах.
Мій прадід знаменитий кіт,
Він жив тому назад багато літ,
Кмітливості і мудрості окраса,
Улюбленець маркіза Карабаса!
Але від інших заздрості котів,
Наш рід шляхетний збанкрутів,
Тож в спадок залишилися мені,
З усього - чоботи одні.
- Так це виходить ти, малий, допіру,
Мене урятував від дезертира!
Вилазь, вже досить там ховатись,
Тобі також нема чого боятись!
Із непролазних хащів, та й на світ,
З’явився враз, рудий, як глина кіт,
З зеленими смарагдами – очима,
З ціпком, неначе в пілігрима,
Худющий, на кістках замало плоті,
Але в старих порепаних чоботях!
Аскольдові учтиво поклонився,
Біля багаття зручно умостився,
І гострим поглядом, як ніж,
Став витріщатись на куліш.
- Давай, рудий! Запрошую до страви,
Повідаєш за кулішем про свої справи,
А я червоного по келихам наллю,
Послухаю історію твою.
- Та що розповідати, історія проста,
Я народився в замку в рік Кота,
Матусині короткими були на світі дні,
Тож ми із татусем залишились одні.
Старий мій в карти грати полюбляв,
Одного разу взяв і замок наш програв,
По тому, через суд, його сусіди,
Зуміли між собою землі розділити,
Від тих подій він собі віку вкоротив,
А я з торбинкою світ за очі побрів.
Пристав до банди, показав відвагу,
Пізніше сколотив свою ватагу,
Шуміли ми добряче по лісах!
І на купців проїжджих наганяли страх.
Та потім всіх моїх передушили,
А я лиш чудом минував могили!
Сховавсь у горах, чабанам допомагав,
Овечок пас, вовків вночі ганяв.
Продовж останніх двох років,
Мишей ловив за гроші, пацюків…
А це найнявся до місцевого барона,
У нього в замку повиловлювать ворони.
Гидоти тої я з народження не їв,
Тож повиловлював усіх там голубів.
І все б нічого, прилетіли б нові,
Та з’ясувалося що голуби поштові…
Тепер барон мене шукає по усюдам,
Божиться, що я жити вже не буду,
І що єдина доленька моя –
Міцна мотузка, вузол і петля!
- А ти, малий, завзятий зарізяка!
Але вже пізно, досить нам балакать.
Влягаємось, а ранок нам покаже,
Що вечір не придумає, не скаже…
Коли ж Аскольд на ранок позіхнув,
То від кота рудого вже і слід загув…
Далі буде...
