Сайт поезії для дітей, вірші, поздоровлення у віршах :: Артур Сіренко: Стрибки в синьому часопросторі - ВІРШ

«Розчинився в тумані Мандрівний монах. Далекий дзвін…» (Найто Мейсецу) Живі телефони з очима синіми Стрибають, як жаби, прямісінько – В озеро-небо, Ніби то не повітряне море, А рукопис старого філософа, Просто вони забули* Чи то не знали, Що Небо – це весняний сад**, Де блукають люди народу троянд*** Не помічаючи, як вода стає попелом****, Як мрії стають тліном, а квіти вогнем. Зозулі-художники малюють етюд: Постскриптум травневої книги – Хтось писав, а хтось сподівався, Хтось марив, а хтось рахував кроки До брами, яку зачиняли книжники. А може небо – це вигадка вершників? Тих самих, що очікують біля броду, Що привезли глиняні глеки, Де ховалася порожнеча (Та марно – знайшли і милуються). Майструю човен з окличних знаків, Очікую слушного часу: Дослухаюсь до серця землі, До марних слів озера синього неба: Якщо плисти, то навіщо, Якщо кидати в те озеро ятір, То коли? Читаю літопис джмелиного вулика: Смакую мед зібраний на фіалках Волохатими марногудами: В тих трубадурів весни Свої темні віки. І свій Роланд. Примітки: * - здатність забувати – це велике мистецтво. ** - вишневий. Але гудуть над отими вишнями не хрущі, а кванти вічності. *** - є такий народ, він ще напише свої літописи на пергаменті, що зроблений з шкіри чорної вівці. **** - вода насправді і є попіл – попіл зірок.