Чарує Сонце в морі синім на вершині неба,
шумить вітер над душею, каже їхать на ретрит треба,
лунає пісня сили, життєдайна, кольорова,
співа скрипкою бажання, барвиста діброва...
День невпинно поринав у вирій дії,
щосекунди прагнув осягнути мрії,
застиг подив в колориті світла,
зібрались душі в танці сердець розквітлих,
Два майстри кохання, Сонцем оповитим,
розквітали білим лотосом, життям налитим,
теплий вогонь в очах, ніжний вітер в звуках,
свята вода в тілах, тверда земля в рухах...
нас було двадцять діток, що прагнули до світла,
нас було двадцять квіток, на поляні, що розквітла,
ми разом поринали у тілесно незабутні пригоди,
ми разом виринали у миті палкої насолоди...
Церемонія землі застелила дотиком багряним,
золотавим оберемком в колі веснянім,
музика проникала у бажання підсвідомі,
текла струмками в артеріях любові...
Церемонія води спелеляла найтемніші страхи,
зубожіли ненаситні вороги кохання, млявіли жахи,
слова текли, зливаючись у бездонну чашу,
прийняла земля - твердиня духу, ношу нашу...
Церемонія вогню запалила в серцях щастя,
записала на скрижалях, розсікла мечем ненастя,
проникла теплотою вигинаючи тіло до тіла,
зігріваючи всі чакри, від тепла душа біліла...
Церемонія вітру колисала у тандемнім хороводі,
дихання чакральне покривало свідомість у плоті,
лежбище зову природи, піт-стоп і зона домінанту,
квітка танців, обійми, ніжніше блиску діаманту...
І танець кохання, танець любові, насолоди,
закарбувався у свідомості неземної роботи,
в бажанні творити, хотіти, палати,
в дії, жаги до життя, кохати, кохати, кохати...
