Згадати тих, кого у світі вже нема,
хто жив до нас і був поряд з нами,
в їх житті була дорога теж не пряма,
бо грішні всі живі під небесами...
І жити так, неначе, день -останній,
любити так, немов з останніх сил,
бо й нам іти по тій дорозі дальній,
якій ніхто не рахував ще миль...
По дрібницях смакуємо конфлікти,
в образах ревно любимо себе,
так, наче, священні ми релікти,
та час і наші кісточки згребе...
І згадають нас родичі і нащадки,
про не прямі,нашого життя шляхи,
який відтінок буде в тої згадки,
чи знайдеться любові у ній жаги?
дяка)