Замість сну панував темний світ. Кровотеча думок.
На кордонах безсоння вони зупинитись не в силах...
Сад замерз, сніжно-білий. Ми ним у минуле йдемо.
Квітом яблуні там всі дороги мені поросило.
Може десь, вдалині, де світанком фарбується ніч,
Плачуть пилом асфальти і вулиці дихають димом.
То у світі отім, всі бажання належать мені,
А тіла, ніби душі, лишилися в нас молодими.
Не у владі пустити тебе до порогу мого
Ні морози, ні сніг, ні холодні озернії води.
Там, де попіл погас, не засяє кохання вогонь.
То навіщо у ніч, ти з минулого знову приходиш?
Чи забракло повітря, життєвий бо ти кочівник?
І далекі часи перемог – то остання розрада.
Шлях до саду з роками у прихистку яблуні зник.
Не приходь, не шукай, забувай. І про мене не згадуй.
