З мішків блокпостів просипаються дні, місяці,
північні вітри видувають із них тимчасовість;
з клітóк габіонів щосил пробивається порість,
пройти в укриття — за триріччя прострочена ціль?
І тягне донизу.
В кущі поховалися збиті вогнем їжаки:
знекровлені від іржотечі, доплакують сльози
у зливою зціджене з глини укріплень молозиво.
Займаючи чергу на рейс — я у сховок за ким?
І тягне донизу.
У пастці пітьми не горять смолоскипи вітрин:
скелетом провулка — на обрис ребра-світлофора.
Осколки рівняють маршрут, і до того безформний;
в руїни, як в ноги, впиваються мерзлі вітри.
І тягне донизу.
Тут модуль бетонний — труна на відкинуту мить;
три сторони — скло, тож зупинки, забруднені в колір,
табло приставляють до горла, для таймінгу скону.
Буття оживає в метро, як підземній тюрмі.
І тягне донизу.
В розбиті ангари депо зазирає мороз,
заповнений голодом, валиться вбік елеватор.
У ворога думка найважча — скільки ще вкрасти:
вже-пустку лишає останній вагон-зерновоз.
І тягне донизу.
Дворів тотентанц, водоверть житлових забудов,
ударними хвилями в морі забуті опори —
Потік майже-смерті-впритул прибуває у повідь:
забути б усе, що було, вернути би «до»…
І тягне донизу.
02.12.2024
Copyright: Чурков Максим
