Ти почекай, постій, хай охолону,
Немов згораю в пекельному вогні,
На жаль, не вирвуся з твого полону,
Хоча й посміла сказати "Се ля ві".
Але навіщо розігріти сміла,
Наче із сонця украла увесь жар,
Сама ж, як попіл, піді мною мліла,
Не розумію, чому кажеш " Прощай !"
Торкнусь востаннє, медових уст, пахких,
Тільки тоді, вирішиш, як нам жити,
Дивлячись вдаль, не зруйнувати мости,
Та хіба ж ми, не навчилися любити...
Прошу, благаю не руйнуй, не спіши,
Бо ти ж для мене найсолодша в світі!
Як часто ми робимо необдумані поступки! Життєво і правдиво написано!
БРАВО!
