У білому сяйві твоєї душі,
Я ніби в раю був, де яблука стиглі,
Вже вкотре та усмішка сниться мені,
Яку дарували вуста ніжно-милі.
Ніколи би з сяйва цього я не йшов,
І вічність купався в озерах на хмарах,
Ось тільки би душі були поряд знов…
Та, все це ілюзія, мара, омана.
Вже сяйво далеко, як північ чужа,
Там білі блукають по кризі ведмеді,
І стали, на жаль, твоє тіло й душа,
Притулком, бозна-кому… В нас мрії мертві.
У сутінках править свій бал сатана,
Весь світ налаштований проти любові…
Сумне відчуття, що це наша вина,
Чи може це все-таки вибрики долі.
Молюсь, коли очі закриті вночі,
Ще вчуся без сяйва у темряві жити,
Є душі знов поряд…Та тільки не ті,
Мені хто яскраво спроможний світити.
Всю сонця енергію, й світло зірок,
Всі промені заходу й чистих світанків,
Усе, коли душу твою творив Бог,
Він вклав лиш у неї, як в глиняний жбанок.
