Доню моя, із душею наївно-дитячою,
Третю весну, як блукаєш сама закордоннями,
У соцмережах до ночі у царстві безсоння ми,
На самоті ж – кожна з хатою-пусткою плачемо.
Бродиш у снах не Європою, а Україною,
Тихо і легко, щоб рідне-святе не сполохати –
Тягне тебе сила роду. Не вдієш нічого ти.
Стежкою, хоч і в уяві, вертаєш полинною.
Бачиш поріг… І дзвіночків насинені китиці.
Вікна застигли, приємністю вкрай подивовані,
Просто смакуєш, говорячи рідною мовою,
Й хочеться щастям своїм із зустрічним ділитися.
Сад український радіє і тулиться вітами,
Серед надій-сподівань по обійстю побродимо.
Паростки тягне до тебе зелена городина:
Миру та зустрічі кожна стеблина радітиме.
Марить весна… розливає бузок ароматами.
Свічка тремтить між ікон у кутку і кадильниці:
Вірмо. дитино, що світ від жорстокості звільниться,
Поки ж щодень у світлиці тебе виглядатиму...
