Живе у світі дівчина відважна,
Не лякана ні бурею, ні злом.
Вона мов тиша — глибока й поважна,
Підкорює цей світ своїм добром.
Її шляхи — це терени і рани,
Дірявий світ, де кожен сам собі.
Та замість сліз — усмішка без омани,
Горять ідеї на її чолі.
Вона все йшла, коли лягали руки,
Коли вже й віра в серці не жила.
А світ кричав їй: «Зупинись! Тебе чекають муки!» —
Та вона йшла, весь час уперто йшла!
І кожен раз, як падала донизу,
Стискала зуби, і підіймалась знов.
Бо слабкість — це не сором, це лиш криза,
В якій кується сила і любов!
Хай вороги шиплять, мов ті гадюки,
Будують плани з заздрісних думок —
Їм пір’я проросте у злій пащюці,
Щоб не пліткували більше ні на крок.
Бо ця дівчина — не з вати і не з меду,
Не для похвал, не для дешевих слів.
Вона — мов приклад незламності народу,
Що крізь діряве — до зірок летів.
Вона все вірить в глибину сердець —
В їх жар, що не згасає серед ночі.
І це тримає — наче щит і меч,
Коли весь світ стискає знову очі.
Чудова поезія! 
