Снаряд в пісочниці не диво,
Як і обломки від ракет,
Що прилетіли в нічне місто…
Чи може то був «гість шахед»?
Вже звичні звуки, душу крають,
Не чути слів під час сирен,
Ось тільки завтра в журнал раю,
Запишуть кілька знов імен.
Простих імен дітей й дорослих…
Та чи тремтітиме рука,
У того писаря, що вносить,
У смертну книгу імена?
Чи може звик він і байдужий,
Писати вічність тільки це,
Мабуть й не знає, як хтось тужить,
І в безнадійності реве…
Як рве волосся сива мати,
І батько плаче по ночах,
Як сили у кулак зібрати,
Над тілом хоче неборак.
Нема чужого горя в світі,
Й біди чужої теж нема,
Це тільки тим не зрозуміти,
Кого не ранила війна.
Хто не відчув ні втрат, ні горя,
Не хоронив, не віддавав,
Душі частину, коли поряд,
Хтось, рідний серцю, помирав.
