В тиші Божого храму,старенький священик стояв,
про драму Христа,і небесні світи, міркував,
Про камінь Петра, на якому він храм свій збудував,
і сльозинки ,коли Єремія Господа звав......
Скільки років служив...у церкву ходив на роботу,
Бога ревно молив,і людські слухав турботи.
Закралась печаль,у священика серце гостинне,
тріснув віри кришталь,Петра основа камінна...
Скільки вже поховав...Душу сплакав гіркими сльозами,
героїв вітав,прощальними,до неба, словами...
Чорну тінь матерів,і дитячу, незвичну, дорослість,
безсилля своє,осягнути все це неспроможність..
Петро теж гірко страждав,і плакав, колись, Єремія,
Ісус помирав...Та Бог наш не любити не вміє!
Проминуться часи,зійде з неба Його правосуддя,
доки ж хрест свій неси,і камінь твердий у грудях...
