Вона засинає, і місяць шепоче,
Мов пісню для серця, що прагне тепла.
У снах він до неї знову щоночі
Приходить крізь тіні, де тиша лягла.
Його силует, мов загадка безмежна,
Він зве за собою у всесвіт казок.
Його поцілунок – солодкий, бентежний,
Мов полум’я ніжне, п'янкий мов бузок.
Вона простягає до нього долоні,
Та сон розчиняє його, як туман…
Лиш вітер, торкаючись вогняних скроней,
Шепоче: «Він поруч… І знову прийде сам».
