— Скажи мені, Боже, навіщо це все?
Чому ти з’єднав нас у цьому житті?
Я вірила в нього … Та понад усе,
Любов цю несла, як вогонь у пітьмі.
Він ніжно торкався… Він клявся, що мій,
А ти мовчки дивився з небес за цим сном.
Скажи мені, Боже, це був лише гріх?
Чи любов моя стала дірявим човном?
— Дитя моє! — лагідно чую в імлі,
— Я дав тобі серце, щоб вміло палати.
Не всі, хто приходять у наші світи,
Лишаться, щоб вірно й безмежно кохати.
—Але ж мені зрадив! Брехня, мов ножі,
Розкраяла серце, залишивши лід.
Тепер ми як ті незнайомці… Чужі,
А клятви розсипались попелом в слід.
— Дитя моє, слухай … Я не посилав
Його для страждань, а тільки для шляху.
Щоб ти розпізнала… Всі сили доклав,
Між тим, хто спішить, і хто вміє чекати.
— Навіщо тоді я зустріла його?
Навіщо любила, забувши про страх?
— Бо серце твоє ще зустріне того,
Хто більше не зрадить, не кине в сльозах.
— Дитя моє, — чую я голос згори,
— Я дав тобі серце, щоб вміла любити.
Та світ цей жорстокий, і треба пройти
Крізь біль, щоб навчитись по-справжньому жити.
— Дитя моє, біль твій мине не дарма,
Навчить відрізняти, де істина є.
Не вартий ні сліз, ні твого майбуття.
Той, хто серденько знищив твоє…
— Навіщо тоді я зустріла його?
Навіщо кохала, впивалась сльозами?
— Бо серце твоє, як живе джерело,
Зустріне того, хто ніколи більше не зрадить.
