Рано очі відкрив, згадав усе.
Звір зловив, як хотів втекти.
- Будеш пасти моїх корів, гусей.
А схитруєш – чекай біди.
Що робити? З родини вирваний.
Мусів слухати звіра він.
Пас корів і гусей, і сир варив
Без сльози і усяких мін.
Цілий тиждень у праці. Зморений.
Поміч з ясних небес просив.
Бог молитвою був підкорений.
Зайцю успіху натрусив.
Пробудився він у неділеньку.
А над ним матуся, татусь –
Ніжно гладять його по тілоньку.
Він не в замку уже чомусь,
А у рідній хатині, в ліжечку.
Супчик вариться, в печі – хруст.
Тато воду бере із діжечки
І підносить йому до вуст.
- Ну, оклигав, нарешті, хлопчику.
Тиждень ти без пам’яті був.
Гулі – мордою і на копчику.
Мало світ тобі не минув.
- То я звіра не пас корівоньок?
В замок нічкою не забрів?
- Ні. Лежав увесь час, бо об пеньок
Ти ударився і зомлів.
Став тут зайчик стрибати хатою,
Цьомки ставить всім на чолі.
Мама суп зварила із м’ятою.
В миски виклала на столі.
Сіли вкупоньці та й поснідали,
Страх згорнувся клубком, побіг.
Хоч ці зайчики лиха звідали,
Та воно не зломило їх.
Хруст (діалект волинський) – хмиз.
