Сайт поезії для дітей, вірші, поздоровлення у віршах :: Крилата (Любов Пікас): Казка про Сонечко - ВІРШ

Чотирирічна Софійка вже кілька днів не виходила з дому гуляти. Вона хворіла. - Давай подивимося у віконечко, що там надворі робиться, - попрохала дівчинка бабусю. Бабуся взяла її на руки і підійшла до вікна. - А чому, - спитала дівчинка, - небо вже кілька днів до ряду темне? - Бо воно оповите хмарами. - А чому воно оповите хмарами? - Бо набрало вологи з річок, озер і землі. - А де ж сонечко? - Спить. - А чому так довго? - Залінувалось, мабуть, не хоче ставати до праці. - А може воно захворіло? - Не думаю. Воно таке гаряче і світле. - А може стомилось? - Уже б могло і відпочити. - То може образилося на когось? - Може, й так. - А давай скажемо сонечку, що ми його любимо і чекаємо на нього. Може, воно тоді вийде і зігріє нас? - Давай. - Повторюй, бабусю, за мною: ми тебе дуже любимо, сонечко, піднімайся зі свого ліжечка і виходь на небо. Бабуся повторила. І сталося диво. Через кілька хвилин після того, як Софійка з бабусею передали сонечку свою любов, воно підняло голівку з подушки-хмарини, стало навшпиньки біля ліжка на своєму улюбленому синьому килимку, потягнулося, зробило зарядку, помахало ручками: вліво-вправо, вгору-вниз. Поприсідало, пострибало. Тоді побігло до умивальника. Вмило гарно личко, почистило зубки і усміхнулося. Захотілося йому ЖИТИ і ПРАЦЮВАТИ, нести ДОБРО людям, які образили його. Як? А ось так: то вони казали, що воно занадто їм світить в очі і вони мусять мружити їх, то через нього на їх обличчях ластовиння з’явилося, то їм не його, а дощу треба було, щоби картопля, яку посадили, росла. Але минулося. Тепер всі бажали, щоби воно, сонечко, знову світило і гріло, догоджало всьому живому на землі. І навіть ця маленька дівчинка Софійка. Як вона перейнялася тим, що воно не виходить зі своєї небесної домівки! Сонечко ще раз усміхнулося і відчуло, що хоче підживитися. Пішло до кухні, налило собі в скляночку свіжо-вичавленого абрикосового соку, зі смаком випило. Очі його засіяли, тіло набрало сили. І тоді сонечко взялося до праці. Ручками-променями розігнало хмари і стало землю долоньками зігрівати, обіймати дерева і кущики, трави і квіти, зайчиків, вовчиків, котиків та собак, усю живність і навіть будинки. Заглянуло воно у віконце і до Софійки. Та зраділа. Вдягнулася і вийшла гуляти зі своєю бабусею. Сонечко своїми теплими ручками-промінцями і їх погладило. - Спасибі тобі й твоїй бабусі, дівчинко!- сказало світило. - Ви зігріли моє серце. Софійка усміхнулася і відповіла: - А ти, сонечко, зігріло нас і весь світ зігріваєш! Дякуємо тобі!