Перед тим, як мені йти до школи, мама запросила до нас жити бабусю Ганну з Сумщини. Бабуся не відмовилася, і я добре пам`ятаю, як вона стала членом нашої сім`ї. Бабуся була ще не стара, бадьора, але за традицією мешканця села, прибула з величезною зеленою дерев`яною валізою, замкнутою залізною скобою, і наказала не лазити усередину, бо там її посаг "на смерть". Чемодан засунули під ліжко в бабусиній кімнаті , а оскільки попередження лякало, скоро про нього забули.
Декілька разів мати намагалася викинути "посаг" геть, мовляв, воно там вже впріло й пожовкло, але бабця несамовито захищала вміст валізи. Пролежало майно під ліжком довгі роки.
Двоюрідна менша сестричка Оля захопилася в школі шиттям, проводила безліч часу за швейною машинкою і вихвалялася своїм рукоділлям. Одного разу, на літніх канікулах, Ольга з`явилася у обнові: строкате синє плаття було майстерно оброблено пишним білим гаптованим шитвом і дуже лічило дівчинці. Вона залізла на високий поріг хати і довго крутилася на одній нозі, радіючи з комплиментів родини. Лише баба Анюта з підозрою й з-під лоба подивилася на розрум`янілу онуку.
Сонечко сідало за обрій. Настрій у всіх був веселий, в садку падали на землю стиглі яблука й сливки, родина готувалася до спільної вечері, і ніхто не помітив, в яку саме мить з подвір`я зникла бабця. А через хвилину з хати почувся зойк і бабин вереск! Вона опинилася на порозі з напівпорожньою старою валізою і з прокляттями на вустах: "Ой, лишенько! Обікрали!"
Виявилося, що Ольга витягла з бабиної схованки довгу пожовклу сорочку, наче саван, відрізала широке й багате мереживо, випрала, вибілила, накрахмалила його й пришила до своєї обнови. За декілька хвилин слізми вже вмивалися і баба, і онука, і невістка - Оліна мати. А моя мама, сміючись, вгамовувала потерпілих словами: "Не плачьте, радійте, що з дитини виросте кравчиня", "А тобі, мамо, на смерть ми ще кращої матерії наберемо. Будеш лежати, як лялечка!" От так і йдуть в народі поруч сміх і гріх.
