Трохи різним виходить щораз
запашний свіжоспечений хліб.
Вчуся менше тримати образ,
не писати про третіх осіб,
помічати важливість життя
передчасність і вчасність для всіх,
особливості, їх прийняття.
Перший звук наш – це плач, а не сміх.
Перший хліб, він був ває глевким,
та щоразу долоні навча
відчувати, щоб став він легким
і достигнув, немов дитинча.
Так і я достигаю в собі,
всі відторгнення спалюю вщент.
Плач і кисень найперший крізь біль –
це усе, що є в перший момент.
Всі страхи до початку мука.
Може з тіста одного ми всі?
Та чому ж моя думка глевка?
Хто її в голові замісив?
