Ходила осінь між людей
й питала стиха:
- Чи любите мене, чи може
я вам лихо.
Тим хто відповідав, - Люблю,
давала, ще тепла,
ще золота доріг,
ще свіжість вітру.
Тим хто казав, - Ні не люблю,
тому холодного дощу,
гливкий туман,
та ще й іржу.
Й мене, руда чаклунка, чарівна спитала:
а я..., я відповів, - не знаю.
Вона зашурхотіла листям під ногами.
- Ти...ти не дивись крізь листопад,
ми підсумком однакові з тобою,
не грайся в схованки зі мною,
моє плече тобі підмога,
лиш я засвідчу, той ужинок,
що ти так тяжко закладав весною.
Тай полетіла осінь...,
мала крила,
немов би янгол,
в вирій лебединий.
А я дивися поглядом дитини.
Вона:
- Я повернусь, та вже не за тобою
, за кимись ще... чи сонцем чи імлою.
А поки пий мене:
настоєм чебрецю,
пяній від запаху терпкої хризантеми,
та слухай, як злітає вирій лебединий
і слухай як сідає пил, тих пройдених
доріг тернистих і щасливих.
