Ставні зачинені нічку затримують трохи,
сонячні прарості тягнуться вже до лиця,
світло торкає вуста після сну пересохлі,
у голові не кружляє ще ані слівця.
Світло торкає раніше ніж дзенькне будильник
і несвідомо його відчуваю крізь сон,
знаю що знову спізнюся кудись неухильно,
хоч переводять годинник в осінній сезон.
Нижчає зараз ще влітку знецінений градус,
спека до нас ще не скоро у край завіта.
Ночі короткі, як завжди лишились позаду,
тішить лиш осінь, писемність її золота
і я вплітаю в рядки її слово за словом,
І викарбовую в серці із року у рік.
Осінь для мене фундамент, гаряча основа.
Осінь в кучериках в'ється, спадає до щік,
кольором теплим торкає і світлом плекає,
і крізь шпарину між ставень всміхається так,
що я розплющую очі, всміхаюсь навзаєм,
бо ми обидві руденькі усе ж як-не-як.
