Іду дорогою по Замковій горі,
І в храм заходжу дикої природи,
Відчинені всі виходи і входи,
А за вахтерку – тиша у журі.
Тут вічність проростає полином,
Тернами, глодом, і шипшиною,
Сосною, кленом, під гайком калиною,
Де, мабуть, був і Горвіца хором.
Шевченко, кажуть, наїжджав сюди,
Натхнення позичав у Городища.
Стоїш ти горда і стоїш найвища,
Щоб дочекатися з доріг Сковороди?
Та вже нікого, лиш буяння трав;
І колючками поросли дороги;
І вже ліси, де слались перелоги;
Не тягне жайвір в небеса октав.
Якась тривога тут: чекаєш на приліт.
Нові окопи вириті до бою.
О, Замкова, що станеться з тобою
Сьогодні, завтра, через сотню літ?
Хоч ти в літах, та нас переживеш.
Жорстокий час тебе змінив не дуже:
Усе знецІнив, а краси не здужав
І прапора, що над тобою, теж.
добре є! 