Листок на дереві висить,
І вітер повіває,
Який його у тую мить,
Ворушачи, гойдає.
А може, то не лист, а я
На дереві гойдаюсь?
А може, то душа моя?
Збагнути намагаюсь,
Але ніяк я не збагну,
Ніяк не зрозумію
Я дивную цю таїну,
Хоч думати умію.
Ну що, той лист собі висить
І вітерець колише
Його. В ту мить він шурхотить.
Як я, він також дише
Та сонця теплі промінці
Приймаючи, одначе
Пройшли вже лагідні дні ці.
І лист той гірко плаче,
Що колір змінює він свій.
Так в’януть починає.
Й моє сердéнько в миті тій
Пекучий біль проймає.
Так, знаю я, що через рік
Новий лист буде, звісно,
Але цього листка – повік,
Мов в світі цім затісно,
Немає місця для листків
Нових вже. Огортає
Мене вир тужних почуттів.
Він серце й душу крає,
Як ніж. Висить собі листок,
Що вітер хилитає.
А скільки ж він мені думок
Усяких навіває!
Євген Ковальчук, 23. 09. 2021
