Плівка відмотує все ще не скі́нчений сон:
Минуле лякає своїм нетривалим романом.
Насилу віддалене в'яже безмежний полон,
Приховує осінь, що стала людським отаманом.
І тихо приборкує душі опале "колись",
Затримує сповідь ніким не порушена втіха.
Ті що любили і в чомусь невинно клялись,
Розбили причали, щоб згадкою славилась віха...
Ми змушені БУТИ, самотні, порожні й пусті,
Судити про вічне в безводній луні океану.
І знати про дена в жилавому сонце-вині,
І чути про тишу, ховаючи власну поставу.
Кружляти на місці: вітрила знайду́ть пустирі
І ляже на серце до того не зіграна брама.
КОЛИСЬ, серед моря, залишимось ковані МИ
І сонний альбом - заніміла, незрушена рама...
02.09.2025
Душевно! 
