Лиш тільки ти пила з цієї порцеляни
Зелений чай свій зранку…Й іноді коньяк.
Так, ніби ліки це, що заживляють рани
І не дають сльозам з’являтися в очах.
Я не прихильник чаю…Каву п’ю без цукру,
А те, що й досі кровоточить у душі,
Не буду згадувати, звісно, і не мушу,
Хіба що янголу щось розповім у сні.
Вкладаю спогади у лірику поезій,
Чай, кава, віскі чи коньяк, це лиш сюжет,
В рядках римованих найважчі слова перші,
А епілогом є останній все ж куплет.
І тільки в ньому я відкрию тобі правду,
Не в тому річ, що ти любила з м’яти чай,
Як не біда, що смакував я каву зранку…
А те, що пеклом став, вчорашній для нас, рай.
Ми розлюбили один одного, напевно,
Стоїть самотньо твоя чашка на столі,
І кожен раз, на жаль, ввижається даремно,
Та порцеляна з чаєм у твоїй руці.
Без тебе, віриш, не смакує й мені кава
І не рятує навіть віскі чи коньяк,
Здається іноді сумує й порцеляна…
Не звикну довго ще до тиші я ніяк.
Зелений з м’яти чай, зелені твої очі,
Зелена гілка вишні треться у вікно,
Так краще всім тепер, кажу собі щоночі,
А ранком згадую про тебе все одно.
