І
Тоді як зерно іще не проросло,
Між після і до, на межі існування,
Малюються лінії - знаки питання,
і лінії рівні вкривають чоло.
Наповнена світлом, чи вкотре пуста?
Чекаючи пари омріяних ліній,
мов нитку життя у нові покоління.
Заплющую очі, рахую до ста.
Лишаю на дні я каміння і ґрунт,
Лишаю думки наче теплу основу,
Підкреслюю рік, ніби ще один пункт.
І далі шукаю я знову і знову,
як вихід на сушу з блакитних лагун,
життя подароване вбитому слову.
ІІ
Життя, подароване вбитому слову,
Мов пісня лилося у Всесвіт думок.
І я не могла зупинитись за крок,
і вже не пішла би на жодні умови,
що б паросток віри топтати в собі.
Мені був потрібен цей час для навчання,
І лиш від любові, не від покарання
відчула життя і відчула цей біль
У голоса, що по життю мене вів,
Просила про душу живу і здорову,
Що перепливе океан почуттів.
Небесну мені не забути розмову,
Тоді, щось донині не знане в житті
Співало душі, що в мені колискову.
ІІІ
Співало душі, що в мені колискову
Життя, і так лагідно лився цей спів,
здалося що я ще не знаю всіх слів,
та маю старанно вивчати цю мову.
І бути її гомілким джерелом.
Щоб рідна душа увібрала у себе
усе, що для щастя небесного треба,
і для боротьби із брехнею і злом.
Життя, що робило всі стебла міцними
в бажанні, що з зерен твердих проросло
у світло, що з темряви вгору ростиме,
Життя рідну душу взяло під крило,
дало щось так схоже на диво незриме,
і на ніч її цілувало в чоло.
ІV
І на ніч її цілувало в чоло
життя, як міцна противага для смерті.
Хто Богом ціловані – сильні і вперні,
і жити готові нещастям на зло.
Або на добро, бо воно є сильнішим,
І здатне любов підіймати з колін,
і вже не просити нічого взамін,
Аби той хто в серці був найщасливішим.
І наче не дуже хотіла багато,
та всеж не зуміла сказати я "ні"
Страхам, що у голову лізли завзято,
і серце палало, немов у вогні,
і страх мій у снах спопеляв розпочате,
та знову слова помирали в мені.
V
Та знову слова помирали в мені,
вони розчинялись, прозорі, забуті,
У розпачі, що вже не будуть почуті,
не мовлять тим голосом, що мене вів.
Розвіються в пам'яті, будуть нові,
такі голосні і ледь чутні, тихенькі,
а деякі, наче пір'їнки легенькі,
але всі потрібні, значущі, живі.
Але не усе що в житті промайне,
я зможу забути і стерти смиренно,
є дещо вагоме, важке і значне.
І щастя мене закружляє шалене,
і туга, на жаль, мене захлине,
Так треба, ніщо не залежить від мене.
VI
Так треба, ніщо не залежить від мене,
я вірю, Господь знає більше за нас,
і він відміряє усім різний час,
і слово дає своє благословенно.
Але у думках не приходить до всіх,
тому що не кожен його може чути,
не кожен все сказане зможе збагнути,
у серце пустити і сльози і сміх.
Тоді як всі щирі, ( веселі, сумні),
коли усередині світло чи темно,
він поряд крокує в години страшні.
Він поряд, боятись не маю даремно.
бо скільки відміряв всього він мені
і досі не знаю іще достеменно.
VIІ
І досі не знаю іще достеменно,
про те скільки бід оминути вдалось,
та нібито вже заспокоюсь ось-ось,
але невідомість тривожить щоденно.
Ще й поряд хтось каже "Все в тебе в руках."
Щось все-таки є та не все і не завжди,
у кожного з нас є таланти і вади,
у кожного є своя віра і страх,
та всі без води ми не можемо жити,
які б не були ми дорослі, малі,
ми хочемо щастя, як хочемо пити.
Та треба старатися і без сумлінь
робити усе й не питати "Якби-то
зробити могла бодай щось взагалі?
VIІІ
Зробити могла бодай щось взагалі?
Між після і до є сьогодні для щастя,
та щастя не схопить саме за зап'ястя,
бо треба боротись за нього крізь лінь,
робить все від мене залежне в цей час,
і навіть робити усе неможливе,
бо світла любов має всі перспективи
щасливою в світі побути хоч раз.
Долаючи розчарування і втому,
тоді я щаслива й розбита була,
бо мала в собі почуття незнайоме.
А потім цілком всю себе віддала
моєму натхненню і диву новому
та віра в мені особлива росла.
IX
Та віра в мені особлива росла,
не схожа на ту, що я знала до того,
у ній був і сміх, і ридання і стогін,
і чиста любов, ніби із джерела.
Усе набувало незвіданих форм,
мій розум і тіло вже іншими стали,
бо мало що може лишатися сталим.
Можливо і ми відрізнялись від норм.
Бувало, що бракло мені прийняття,
тепер ці проблеми в муку вже змололи,
хоча нещодавно було відчуття,
неначе сама я орала те поле.
Тоді мене так тренувало життя,
я сильною стала тепер, як ніколи.
X
Я сильною стала тепер, як ніколи
хоч, мабуть у слабкості сила моя,
і сила моя – довгожданна сім'я,
коли всі у хаті гудуть, наче бджоли.
Бо іноді щастя у тім що хтось є,
Хтось просто і снує і я його чую,
про щось говорю, обіймаю, цілую,
і бачу у цьому натхнення своє.
Є біль, що не можна ніколи забути,
і хто б тут про що би мені не казав,
ні я, ні хтось інший не зможе відчути,
пітьму, яку інша душа прожила,
а потім увись здійнялися набуті
страхи всі, немов світанкова імла.
ХI
Страхи всі, немов світанкова імла,
мене огортали, але не на довго,
розвіював день метушливий тривоги,
а ніч поглинала мене, як смола,
своїх віддзеркалень боятись могла,
і я у безсонні молилася Богу,
щоб він показав нам закриті дороги,
щоб душі вцілили і наші тіла.
У снах зустрічалася з чимось лихим,
і лиш коли сходила темінь з престолу,
я бачила все не таким вже й страшним,
виднілося сонечко з-за видноколу
і з місяцем сумніви всі і страхи
розвіялись, сни покотились додолу.
ХІI
Розвіялись сни, покотились додолу,
дарма їх шукати не треба удень,
а краще покласти пісні до кишені,
так начебто щойно закінчила школу
І сумно буває лише від дрібниць,
Хоча ті простими в той час не здавались,
але ж ми частіше тоді усміхались,
і більше тримали в собі таємниць.
Знайшовши тепло поміж міст і провінцій,
прожити уже не могла без тепла,
наповнило серце воно аж по вінця.
Тоді як сплітались у танці тіла.
Собі відкривала нові таємниці,
Я вже берегти їх в собі не могла.
ХІІI
Я вже берегти їх в собі не могла,
хотілось про них хоч комусь розказати,
якщо б не це все, ким могла би я стати,
і скільки б всього у житті здобула.
Та все це ілюзія і метушня,
бо зараз насправді я маю найбільше,
бо мала б життя не моє, зовсім інше,
й життя це жила би хтось інша, не я.
Щоночі тонула б в кошмарах нічних,
у душу латала замучену, кволу,
що скоїла попри любов лютий гріх.
В цих роздумах ніби нема суходолу.
Всі сни найстрашніші розтануть, як сніг,
і хай тільки світлі вже сняться по колу
ХIV
І хай тільки світлі вже сняться по колу,
хоча вже не страшно губитись у снах,
а страшно не бачить в зелених очах
себе, і разом не проходити школу .
Бо що б там не сталось, але кров і плоть
сплелися у нитку життя нерозривно,
Тут щастя таке непросте й особливе.
Та, Диво, тебе я чекаю, приходь!
На стежку складну я ступала свідомо,
мене моє диво сюди привело,
і лиш поряд з ним я по-справжньому вдома.
Я знала про те заповітне число,
неначе було все завчасно відомим,
тоді як зерно іще не проросло.
ХV
Тоді як зерно іще не проросло,
життя, подароване вбитому слову,
співало душі, що в мені колискову,
і на ніч її цілувало в чоло.
Та знову слова помирали в мені,
так треба, ніщо не залежить від мене.
І досі не знаю іще достеменно...
Зробити могла бодай щось взагалі?
Та віра в мені особлива росла,
Я сильною стала тепер, як ніколи
Страхи всі немов світанкова імла
Розвіялись, сни покотились додолу,
Я вже берегти їх в собі не змогла,
І хай тільки світлі вже сняться по колу.
СУПЕР! 