І. Шкода, що ця країна була моєюКарлосу Отеро (1)
Коли говорять деякі,
Що мої вірші народилися
З розлуки й ностальгії
За тим, що ця країна колись була моєю,
Чи чують вони тільки найдавніші мої голоси?
Звучать в поеті різні голоси:
Поcлухайте їх злагоджений хор,
Де домінантна віра -
лише один із голосів.
Що дух людський
Добився для людського духу
За століття,
Це наша спадщина і спадщина
Людей майбутніх.
Якщо терпіти заборону
і поневолення, людина деградує,
Наскільки? у жорсткому інтервалі
між звіром і людиною.
Це відбувається і у твоїй країні, країні мертвих,
Де нині все народжується мертвим,
Існує мертвим і вмирає мертвим;
Нав'язливий кошмар: багатолюдна процесія
Поновлених регалій і реліквій,
Під проводом мундирів і традицій,
Посеред тиші: всі німі,
Спустошені хронічним хаосом,
Над ними панує незборимий страх.
Життя завжди помститься тим,
хто заперечує його:
Історію моєї країни творили
Закляті вороги життя.
На жаль не вчора, не сьогодні,
Але завжди. Саме тому сьогодні
Іспанське існування досягло свого загострення,
Дурного і жорстокого, як торжество кориди.
Народ без розуму давно засвоїв
Віру, що розуму не треба гідність,
і його безкарно переконують:
Що розум мертвий, йому призначено
Схилятися перед кайданами,(2)
і цей ганебний культ веде його туди,
Де бачимо його сьогодні: у кайданах,
Без радості, свободи, думки.
Якщо іспанець я, то я такий
Як ті, які не можуть бути
Кимось іншим: і серед інших тягарів, що доля,
Коли я народився, призначила
Мені, цей був найважчим.
Я не зрікаюся країни,
Це неможливо для тих, які до смерті
Єдині з мовою, з потребою поезії.
Поезія говорить в нас
Тією мовою, якою говорили раніше,
Задовго до нашого народження,
Люди, що стали коренями нашого буття;
Говорить нею не лише поет,
А й мовчазні вуста його народу,
Якому він дає свободу й голос.
Чи можна це змінити? Ні один поет
Не обирає ні свої традиції, ані свою країну,
Ні свою мову; він вірно
Служить їм, наскільки може.
Але найвища вірність -
Це його совість; і я їй служу.
Коли я їй служу, то одночасно
Служу поезії.
Я мимоволі іспанець,
Якому краще жити десь далеко від його країни
Без нарікань чи ностальгії. Я вчуся
На гіркому досвіді мистецтву бути людиною,
Тому я вірю в це. Настільки, що хотів би
Не повертатися в країну, віра якої, якщо вона
ще є, вже не моя, чиї шляхи
Не часто були моїми власними,
Де стали спогади ворожими до мене
і від якої відчужили мене розлука й час.
Я не звертаюся до тих, кого глумлива доля
Зове моїми земляками, говорю я до себе
(Хто говорить до себе, надіється колись говорити до Бога) (3)
Або до тих небагатьох, хто слухає
З приязним розумінням.
До тих, хто як і я, шанує
Свободу волі вільної людини,
Влаштовує своє життя, яке сьогодні наше,
Висловлює думки, які тримають наше життя.
Яку ми спадщину отримуємо, крім цієї?
Яку ми спадщину залишимо, окрім цієї?
ІІ. Добре, що ця країна була твоєю (4)
Коли ти став для нього другом?
У десять чи одинадцять років відкрив ти його книги?
Ти був дитиною, коли одного дня
На батьковій полиці
Знайшов ці книги. Відкрив одну
І до малюнків прикипів очима;
Почав читати сторінку за сторінкою,
Привабила цікаво ілюстрована історія.(5)
І ти ступив через поріг чаруючого світу,
До іншої реальності за межами цієї:
Габріель, Інéс, Амаранта,
Соледад, Сальвадор, Дженара, (6)
Як багато людей творив для вічності
Його потужний, щедрий геній,
Вони прийшли в твоє життя
Частиною іншої Іспанії,
Живішими за інших людей,
Які йшли мимо тебе такі бліді,
Вони найперші пробудили у тобі любов;
Улюблені герої у героїчнім світі,
Павутина твого життя переплелася більше
З їхнім, ніж із життям твоїх братів,
Міс Флай, Санторказ, Тілíн, лорд Грей,(7)
Які, завжди неугомонні, роздумували
Про життя в погоні за нездійсненною живою мрією.
Вони провокували долю дитини,
Доки вона не вирішила бути схожою на них,
І жити як вони,
Як Сальвадор (8), уражена
Тією ж причиною, тією ж шаленістю,
Лишатися гарячим, вірним цій меті,
На батьківщині й за кордоном,
Багато спустошених химер,
Із вірності яким ніколи не прийде розчарування.
А після світу Епізодів
Ти увійшов у світ Романів:
Розалíя, Елоíза, Фортуната,
Маурісія, Федеріко Вієра,
Мартíн Муріель, Острів Морено,
Скільки їх, які тобі відкрили
Приховувану драму буденного життя:
Спокійне реальне існування, а під ним
Людські трагедії, парадоксальність буття живих.
Книги улюблені, ти ще перечитаєш їх
Не раз, хлопчиком, юнаком і чоловіком,
Ще глибше ти зануришся у їхні тайни
І знайдеш їх оновленими,
Коли оновиться твоє життя;
Ти їх побачиш іншими очима,
Якими вони дивляться на світ.
Як небагато книг спроможні
Давати нам змінений погляд
У кожну нову пору нашого життя.
У твоїй країні і за її межами
Вони приносили незмінно
Чари Іспанії, не розгубивши їх,
Хоча вони відсутні у твоїй країні. Читаєш
Назви вулиць, місць
(Портільйо де Жілімóн(9) або Саль сі Пуедес(10)).
І в тобі пробуджується ностальгія
За неможливою вітчизною, що не від світу цього.
Назва міста, району чи містечка
На усьому сонячному іспанському просторі
(Пуерта-де-Тьєрра (11), Плаза-де-Санта-Крус(12), Лос-Арапілес (13),
Кадіс, Толедо, Аранхуес, Жирона),
Названа ним, вона завжди приносила,
Незалежно від того, знайоме чи незнайоме тобі це місце,
Подвійне бачення: уявне і реальне,
Обидва дорогі, обидва надпрекрасні.
Сьогодні, коли тобі твоя країна непотрібна,
Навіть у книгах цих вона тобі потрібна й дорога,
Реальна і напівомріяна більше, ніж інша:
Сьогодні не та, а ця твоя країна (14).
Ось ця, з якою познайомив тебе Гальдос,
В якій він, толерантний до вірних іншому,
Відповідно до звичаю великодушності Сервáнтеса,
Жив героїчно і боровся героїчно
За майбуття, яке було його,
А не за зле минуле, куди вертались інші.
Для тебе справжня не та Іспанія, ганебна і гнітюча,
В якій сьогодні заправляє натовп,
А саме ця, жива й завжди шляхетна Іспанія,
Яку творив у своїх книгах Гальдос.
Ця утішала нас раніше і зціляє зараз.
(1) У червні 1960 року Луїс Сернуда читав лекції у Каліфорнійському університеті в Лос-Анджелесі. Там він потоваришував з Карлосом Отеро, який того року захистив докторську дисертацію на тему «Поезія Луїса Сернуди». Дружба з ним повернула йому смак до життя. Після повернення до Мексики він знову почав писати вірші. Вірші, написані восени та взимку 1960-61 років, стали основою його останньої збірки «Спустошення химери».
(2) «Хай живуть кайдани!» - вигукували деякі іспанці в 1823 році після відновлення абсолютизму Фердинанда VII за допомогою Людовика XVIII Французького та армії герцога Ангулемського. У той час в Іспанії лише найосвіченіші представники середнього класу та частина армії були лібералами, тоді як антиліберальні настрої були дуже сильними серед простого народу. Цього разу французьких солдатів, яких так ненавиділи за часів Наполеона Бонапарта, іспанці зустріли оплесками. Саркастичний вигук «Хай живуть кайдани!» нібито вперше почули в Севільї. Контрреволюційний рух у цьому місті знайшов наслідувачів майже в кожному місті провінції. Натовп, сп'янілий від радості, чинив ексцеси та звірства, переслідуючи лібералів та грабуючи будинки.
(3) Фраза «...хто говорить до себе, надіється колись говорити до Бога» - це рядки з вірша Антоніо Мачадо «Портрет». «... quien habla solo espera hablar a Dios un día» (Antonio Machado Retrato). У ньому Мачадо розмірковує про людську природу, взаємозв'язок між людиною та власною совістю та пошуком глибшого сенсу в житті. Фраза говорить про те, що внутрішній діалог, розмова з собою, може бути шляхом до трансцендентності, до розуміння вищого буття.
Quien habla a solas espera hablar a Dios un día: «Хто говорить до себе, надіється колись говорити до Бога». (Луїс Сернуда "Іспанський диптих")
...quien habla solo espera hablar a Dios un día: «...хто говорить до себе, надіється колись говорити до Бога». (Антоніо Мачадо "Портрет")
(4) У творчості Луїса Сернуди автобіографічний аспект дуже рідко зникає. Поет говорить майже завжди про себе, навіть, коли вдається до «ти» чи «він». Це «сернудівське ти», очевидна фігура банального об’єктивуючого розщеплення поета, яке іноді, здається, також звернене до читача.
(5) У десять чи одинадцять років у батьківській бібліотеці Луїс Сернуда знайшов книги Беніто Переса Гальдоса (Benito Pérez Galdós, 10/05/1843 - 04/01/1920) «Національні епізоди». Це збірка із сорока шести історичних романів, написаних Беніто Пересом Гальдосом між 1872 і 1912 роками. Вони поділені на п'ять серій і охоплюють історію Іспанії приблизно з 1805 до 1880 року. Їхні сюжети вплітають долі вигаданих персонажів у розповідь про основні іспанські події 19 століття, від Війни на Піренейському півострові (розділ, який Гальдос, ще дитиною, знав з розповідей свого батька, солдата, який брав у ній участь і воював), до років Реставрації Бурбонів в Іспанії, періоду, який пережив сам письменник.
(6) «Габріель, Інес, Амаранта, Соледад, Сальвадор, Дженара». Головні позитивні герої перших двох серій «Національних епізодів» Габріель Араселі та Сальвадор Монсалуд. Ліберал Сальвадор Монсалуд, незаконнонароджений син, солдат короля Іспанії Жозефа I, незадоволений абсолютизмом перших шести років правління Фердинанда VII (1814–1820), звеличений під час Ліберального триріччя (1820–1823) та переслідуваний під час Зловісного десятиліття (1823–1833). Сильними другорядними персонажами в сюжеті цього другого сезону будуть, разом із Монсалудом, його дівчина Дженара, «прекрасна, пристрасна, фанатична, безкомпромісна та безплідна: традиційна Іспанія», та доповнююча її Соледад, «мила, тиха, уважна, активна, благодійна, символ майбутньої Іспанії».
(7) «Міс Флай, Санторказ, Тілін, лорд Грей». Суперечливі персонажі в різних сюжетах, такі як Амаранте, Дженара, Санторказ, Тілін, міс Флай та лорд Грей допомагають уникнути категоричного поділу на добро і зло, стимулюють прагнення зрозуміти причини поведінки кожного. Названі не лише позитивні персонажі, такі як Інес та Соледад, але й суперечливі персонажі, такі як Амаранте, Дженара, Санторказ, Тілін, міс Флай та лорд Грей. Сернуда згадує благородну зверхність романтиків, роялістські заповіти або серця, що діяли зі злості. Він сам виявляє ту толерантну волю до людського розуміння, яку хотів підкреслити в Гальдосі, і, уникаючи поділу на добро і зло, прагне зрозуміти причини кожної поведінки. Життєво важливі виклики, з якими вони стикаються, змушують порушувати правила і дивитися зі співчуттям на міс Флай і лорда Грея, коли Габріель Араселі через серйозні розбіжності в поглядах мав фатальну дуель з ним.
(8) Персонаж, з яким ототожнює себе Луїс Сернуда, - Сальвадор Монсалуд. Він знайшов у ньому глибокі причини для братерства через ворожнечу, яку обоє пережили у своєму житті - сімейну, політичну та любовну - відсутність розуміння, що призвела до розриву з батьківщиною. Антиіспанські настрої Монсалуда, плід людського жорстокого поводження, спричиненого впливом клерикалізму та абсолютизму, легітимізують почуття розриву з Іспанією Луїса Сернуди. Поет обирає Монсалуда в якості вісника про себе.
(9) Кампільйо Жіль Імона - невелика брама для доступу до стін Мадрида. Вона зникла в 19 столітті. Свою назву отримала від ліценціата Бальтасара Жіля Імона де ла Мота, мешканця та власника кількох будинків і земельних ділянок у цьому районі. Він був прокурором Королівської ради Кастилії та президентом скарбниці у 1622 році, і вулиця та її перехрестя пізніше були названі на його честь. Беніто Перес Гальдос згадує про неї у кількох своїх творах
(10) Памплона - столиця автономної області Наварра, одне з найдавніших міст країни, виникло як баскське прикордонне укріплення, у 70-их роках. н. е. На його місці римський полководець Помпей заснував місто, назване на його честь. Найкоротша міська вулиця Саль Сі Пуедес («Sal si puedes» - «Заходьте, якщо дозволять») довжиною 20 метрів - тупикова вулиця, яка веде до монастиря босих кармелітів, фасад якого зроблений за пректом Флоренсіо Ансоленги у 1900 році.
(11) Пуерта-де-Тьєрра (Puerta de Tierra) —історичні міські ворота, які є частиною старої фортечної стіни міста Кадіс. Вони побудовані в середньовіччі, перша стіна - в 16 столітті, в 1574 році її розширили, щоб захистити двома бастіонами. У 18 столітті вона набула свого остаточного вигляду. У центрі будівлі знаходиться мармуровий портал, спроектований Хосе Барнолою в 1756 році. Задуманий радше як релігійний вівтар, ніж військове укріплення, він був виконаний під керівництвом Торкуато Кайона. Для фасаду, що веде до міста, було побудовано мармуровий портик, що нагадує тріумфальну арку. Вежу Пуерта-де-Тьєрра зведено наприкінці 1850 року, щоб вона служила вежею номер 57 для андалузької оптичної телеграфної лінії Хосе Марії Мате, яка могла надсилати повідомлення з Міністерства внутрішніх справ (у Мадриді) до Кадіса майже за дві години, якщо дозволяли погодні умови. Цей оптичний телеграф працював з 1851 року до кінця 1857 року, коли його замінила електрична телеграфна станція в колишній митниці в Кадісі. Вежа Пуерта-де-Тьєрра відома з кінця ХІХ століття як «Вежа Мате» на згадку про директора Оптичних телеграфних ліній, який створив Телеграфний корпус у 1855 році.
(12) Севілья відома з доримської епохи. Під час Пунічних війн місто було ареною боротьби між Карфагеном та Римом: карфагеняни заволоділи містом у 216 році до н. е., а римляни відвойували його в 206 році до н. е. Плаза-де-Санта-Круз (площа Санта-Круз) має давню історію. Тут була первісна церква Санта-Круз, зведена міською радою на місці зруйнованої синагоги у 1391 році за часів правління Енріке III Кастильського. В ній був похований відомий севільський художник Бартоломе Естебан Мурільйо. Церкву знесли у 1810 році за розпорядженням французького окупаційного уряду, що призвело до появи відкритого простору, який зараз утворює площу. У центрі саду, який прикрашає площу, стоїть кований залізний хрест, виготовлений Себастьяном Конде у 1692 році. Він перенесений на його нинішнє місце в 1918 році під час реконструкції площі Санта-Круз, спроектованої архітектором Хуаном Талавера-і-Ередія.
(13) Лос-Арапілес знаходиться на відстані 8 кілометрів на південь від Мадрида, ці два пагорби та велика рівнина, оголошені історичним місцем. Там 22 липня 1812 року, відбулася одна з найважливіших битв Війни за Незалежність. Армія союзників - англійці, португальці, німці та іспанці - під командуванням герцога Веллінгтона, перемогла французьку армію під командуванням маршала Мармонта. У боях брали участь понад 100 000 солдатів з обох сторін. Французи зазнали 12 500 втрат, а їхні противники - близько 5 200. Для істориків поразка французів у Лос-Арапілес означала початок кінця для Наполеона. На вершині Арапіл Гранде стоїть монумент, який вшановує цей подвиг.
(14) ...навіть якби повернення до нашої Іспанії було реально можливим у майбутньому, духовно воно все одно було б неможливим. У 1944 році «наша Іспанія» стала «Іспанією». …сьогодні я відчуваю глибоку відчуженість від Іспанії. Я не хочу повертатися до Іспанії… Я усвідомлюю, що втратив усі зв’язки з батьківщиною. (Луїс Сернуда)Luis Cernuda DÍPTICO ESPAÑOLI. Es lástima que fuera mi tierraA Carlos Otero
Cuando allá dicen unos
Que mis versos nacieron
De la separación y la nostalgia
Por la que fue mi tierra,
¿Sólo la más remota oyen entre mis voces?
Hablan en el poeta voces varias:
Escuchemos su coro concertado,
Adonde la creída dominante
Es tan sólo una voz entre las otras.
Lo que el espíritu del hombre
Ganó para el espíritu del hombre
A través de los siglos,
Es patrimonio nuestro y es herencia
De los hombres futuros.
Al tolerar que nos lo nieguen
y secuestren, el hombre entonces baja,
¿Y cuánto?, en esa dura escala
Que desde el animal llega hasta el hombre.
Así ocurre en tu tierra, la tierra de los muertos,
Adonde ahora todo nace muerto,
Vive muerto y muere muerto;
Pertinaz pesadilla: procesión ponderosa
Con restaurados restos y reliquias,
A la que dan escolta hábitos y uniformes,
En medio del silencio: todos mudos,
Desolados del desorden endémico
Que el temor, sin domarlo, así doblega.
La vida siempre obtiene
Revancha contra quienes la negaron:
La historia de mi tierra fue actuada
Por enemigos enconados de la vida.
El daño no es de ayer, ni tampoco de ahora,
Sino de siempre. Por eso es hoy.
La existencia española, llegada al paroxismo,
Estúpida y cruel como su fiesta de los toros.
Un pueblo sin razón, adoctrinado desde antiguo
En creer que la razón de soberbia adolece
y ante el cual se grita impune:
Muera la inteligencia, predestinado estaba
A acabar adorando las cadenas
y que ese culto obsceno le trajese
Adonde hoy le vemos: en cadenas,
Sin alegría, libertad ni pensamiento.
Si yo soy español, lo soy
A la manera de aquellos que no pueden
Ser otra cosa: y entre todas las cargas
Que, al nacer yo, el destino pusiera
Sobre mí, ha sido ésa la más dura.
No he cambiado de tierra,
Porque no es posible a quien su lengua une,
Hasta la muerte, al menester de poesía.
La poesía habla en nosotros
La misma lengua con que hablaron antes,
y mucho antes de nacer nosotros,
Las gentes en que hallara raíz nuestra existencia;
No es el poeta sólo quien ahí habla,
Sino las bocas mudas de los suyos
A quienes él da voz y les libera.
¿Puede cambiarse eso? Poeta alguno
Su tradición escoge, ni su tierra,
Ni tampoco su lengua; él las sirve,
Fielmente si es posible.
Mas la fidelidad más alta
Es para su conciencia; y yo a ésa sirvo
Pues, sirviéndola, así a la poesía
Al mismo tiempo sirvo.
Soy español sin ganas
Que vive como puede bien lejos de su tierra
Sin pesar ni nostalgia. He aprendido
El oficio de hombre duramente,
Por eso en él puse mi fe. Tanto que prefiero
No volver a una tierra cuya fe, si una tiene, dejó de ser la mía, Cuyas maneras
rara vez me fueron propias,
Cuyo recuerdo tan hostil se me ha vuelto
y de la cual ausencia y tiempo me extrañaron.
No hablo para quienes una burla del destino
Compatriotas míos hiciera, sino que hablo a solas
(Quien habla a solas espera hablar a Dios un día)
O para aquellos pocos que me escuchen
Con bien dispuesto entendimiento.
Aquellos que como yo respeten
El albedrío libre humano
Disponiendo la vida que hoy es nuestra,
Diciendo el pensamiento al que alimenta nuestra vida.
¿Qué herencia sino ésa recibimos?
¿Qué herencia sino ésa dejaremos?
II. Bien está que fuera tu tierra
Su amigo, ¿desde cuando lo fuiste?
¿Tenías once, diez años al descubrir sus libros?
Niño eras cuando un día
En el estante de los libros paternos
Hallaste aquéllos. Abriste uno
Y las estampas tu atención fijaron;
Las páginas a leer comenzaste
Curioso de la historia así ilustrada.
Y cruzaste el umbral de un mundo mágico,
La otra realidad que está tras ésta:
Gabriel, Inés, Amaranta,
Soledad, Salvador, Genara,
Con tantos personajes creados para siempre
Por su genio generoso y poderoso.
Que otra España componen,
Entraron en tu vida
Para no salir de ella ya sino contigo.
Más vivos que las otras criaturas
Junto a ti tan pálidas pasando,
Tu amor primero lo despertaron ellos;
Héroes amados en un mundo heroico,
La red de tu vivir entretejieron con la suya,
Aún más con la de aquellos tus hermanos,
Miss Fly, Santorcaz, Tilín, Lord Gray,
Que, insatisfechos siempre, contemplabas
Existir en la busca de un imposible sueño vivo.
El destino del niño ésos lo provocaron
Hasta que deseó ser como ellos,
Vivir igual que ellos
Y, como a Salvador, que le moviera
Idéntica razón, idéntica locura,
El seguir turbulento, devoto a sus propósitos,
En su tierra y afuera de su tierra,
Tantas quimeras desoladas
Con fe que a decepción nunca cedía.
Y tras el mundo de los Episodios
Luego el de las Novelas conociste:
Rosalía, Eloísa, Fortunata,
Mauricia, Federico Viera,
Martín Muriel, Moreno Isla,
Tantos que habría de revelarte
El escondido drama de un vivir cotidiano:
La plácida existencia real y, bajo ella,
El humano tormento, la paradoja de estar vivo.
Los bien amados libros, releyéndolos
Cuántas veces, de niño, mozo y hombre,
Cada vez más en su secreto te adentrabas
Y los hallabas renovados
Como tu vida iba renovándose;
Con ojos nuevos los veías,
Como iban viendo el mundo.
Qué pocos libros pueden
Nuevo alimento darnos
A cada estación nueva en nuestra vida.
En tu tierra y afuera de tu tierra
Siempre traían fielmente
El encanto de España, en ellos no perdido,
Aunque en tu tierra misma no lo hallaras.
El nombre allí leído de un lugar, de una calle
(Portillo de Gilimón o Sal si Puedes).
Provocaba en ti la nostalgia
De la patria imposible, que no es de este mundo.
El nombre de ciudad, de barrio o pueblo,
Por todo el español espacio soleado
(Puerta de Tierra, Plaza de Santa Cruz, los Arapiles,
Cádiz, Toledo, Aranjuez, Gerona),
Dicho por él, siempre traía,
Conocido por ti el lugar o desconocidp
Una doble visión: imaginada y contemplada
Ambas hermosas, ambas entrañables.
Hoy, cuando a tu tierra ya no necesitas,
Aún en estos libros te es querida y necesaria,
Más real y entresoñada que la otra:
No ésa, mas aquélla es hoy tu tierra.
La que Galdós a conocer te diese,
Como él tolerante de lealtad contraria,
Según la tradición generosa de Cervantes,
Heroica viviendo, heroica luchando
Por el futuro que era el suyo,
No el siniestro pasado donde a la otra han vuelto.
La real para ti no es esa España obscena y deprimente
En la que regentea hoy la canalla,
Sino esta España viva y siempre noble
Que Galdós en sus libros ha creado.
De aquélla nos consuela y cura ésta.
Desolación de la quimera (1956-1962)
