Це був 2014-й рік, перші роки у шлюбі, перші розчарування, перші втрати друзів, вихід з громадських та благодійних організацій, присвята себе ніби-то сім'ї, та насправді - втрата істинного внутрішнього покликання. Заробляння грошей, зникання закоханості, клопи в ліжку та засинання у ванній, саме тоді народились ці рядки:
прости, поезіє, мені,
що так давно вже не писала,
у днях так часто оминала
й не бачила тебе вночі.
втрачала сенс не лиш писати,
а навіть дихати в тобі,
застрягла я в такій журбі,
що не могла тебе й читати.
цей рік мене побив в дорозі,
не було місця вже живого,
я не хотіла вже нічого,
душа лежала на підлозі...
і тільки видих і без вдиху,
як від удару в боротьбі,
не до поезії тоді,
і навіть не до передиху.
і лише бог зумів підняти,
коліна витерла із кро́ві.
і "друзі" стали вже "знайомі",
завіси впали, ролі знято.
та я вернулась, бачиш, пишу.
не знаю, звідки ти в мені,
бо не таланило в ті дні,
бо замість тебе була тиша.
прости, поезіє, мені,
ми є не вічні, та можливо
хоча б думки свої миттєво
залишу я навік в тобі...
21/05/2014 - м. Тернопіль, вул. Вербицького.
